Розділ 5

Семінар пройшов легко — навіть цікаво, хоча я й очікувала гіршого. Всі інші пари минули спокійно, а після занять ми з Вікою, як завжди, попрямували до гуртожитку. На півдорозі вона загорілася усмішкою, наче в лотерею виграла. І, здається, я знала, чому.

— О, знову Андрій щось написав? — хитро прищурилась я.

— Нууу, може й так... — протягнула вона, намагаючись виглядати скромно. А потім як випалила: — Завтра йдемо по магазинам!

— Ти йдеш. А я — ні.

— Яна, ну будь людиною! Мені ж треба сукню обрати. Як я це зроблю без твоєї геніальної думки, га?

Я зробила трагічне обличчя.

— В мене робота. Я зайнята. Дуже.

— Ось тому ми й підемо завтра. У твій вихідний.

— Віка, я працюю в доставці. Я живу в магазинах. У мене на це алергія!

— Це не ті магазини. Ти ж не сукні там людям обираєш, правда? Та й взагалі — відпочивати теж треба. Баланс, знаєш?

— Тільки якщо не довго.

— Обіцяю! — засяяла вона.

— І навіщо, до речі, ця місія з сукнею?

— Театр. Андрій запросив. Тож все серйозно.

Субота. 9:00 ранку. Я ще десь на узбережжі Середземного моря, лежу на лежаку, п’ю коктейль з парасолькою — і тут...

— ВСТАААААВАЙЙЙЙЙ!

Мій пляж зникає, а замість нього — Віка, яка вже п'ятий раз смикає ковдру.

— Ще п’ять хвилин, — бурмочу я, втискаючись у подушку.

— Завтра поспиш. Сьогодні в нас — сукня-місія!

— Але в мене лише один вихідний! — гаркнула я і вчепилася в ковдру як в останній шанс на життя.

— А сукня мені теж одна потрібна. І мені потрібна вона зараз. Ану вставай! — і в одну мить та з допомогою подруги, я вже сиджу, змирена, з розпатланим волоссям.

Десь о 10:30 ми вже стояли в ТРЦ. Я — з кавою в одній руці й терпінням в іншій. Віка — з вогником в очах і бойовим настроєм.

Проблема в неї була стандартна: або нічого не подобається, або її розмір — це міфічна величина, що існує лише в її уявленні. Але через півтори години вона нарешті знайшла ту саму. Красиву, витончену, ідеальну.

І тут… Коли ми майже вийшли з магазину.

— О, Яна, дивись! Вона ніби спеціально для тебе пошита! Приміряй!

— Та ну, навіщо…

— Зроби це для мене! Побудь хоч трохи звичайною дівчиною, а не ходячим графіком іспитів!

Я зітхнула. «Примірка — не покупка. Так? Так.»

У примірочній я одягнула ту сукню… і закохалась. Сукня чорного кольору, довжиною до колін. Вона реально сиділа ідеально. Наче зшита з моїх думок про себе в кращій версії.

— Яна, виходь вже! — кликала Віка, вмираючи від нетерпіння.

Я вийшла.

— Вау. Все, ми її берем.

— Віка, ти бачила ціну? Це ціна моєї тижневої роботи!

— Вважай, що це мій подарунок тобі. На Новий рік.

— До Нового року ще два місяці.

— То й що? У мене просто душа святкова. Я все одно її тобі куплю, погодишся ти чи ні.

Я стояла перед дзеркалом, все ще вагаючись. А потім подумала: «Може, іноді й справді варто просто розслабитися?».

— Дякую. Ти неймовірна, — сказала я й обійняла її.

На виході Віка, звісно ж, не зупинилася.

— Он той магазин. Там має бути сумка, яка ідеально підійде до мого образу. Ходімо на хвилинку! — сказала вона, показуючи рукою на ще три відділи вперед.

І як тільки ми рушили — побачили знайому фігуру. Артем Вікторович. І дівчина поруч. Вони якраз вийшли з того магазину, про який говорила Віка, не помітивши нас.

— Хммм… А хто це з ним? — одразу спитала Віка.

— Може, його дівчина? — припустила я.

— Та ні. Якби була — він не дивився б на тебе, як на улюблене тістечко після дієти.

— Віка! — я почервоніла.

— Кажу як є. Ти ж знаєш, моя інтуїція ніколи не підводить. Він тобою точно зацікавився.

Після магазину й кількох варіантів сумок, Віка знайшла свою «ідеальну».

Завершили ми все гарячим шоколадом у кафе.

Після цього вона пішла на манікюр, а я повернулась до гуртожитку. Дома я вирішила прислухатись до поради подруги: навчання може трішки й почекати. А поки, я вирішила виділити сьогоднішній вечір на маску для обличчя, комедію й повний релакс.

Все було ідеально, поки знову не закрутились думки… Про одну конкретну людину. Я намагалась їх відганяти. Але, здається, їм у моїй голові дуже навіть подобалось...

Ранок понеділка зустрів нас теплим сонечком. Перші дві пари були вже позаду, настав час для додаткового курсу. 

Як тільки почалась пара, до аудиторії увійшов Артем Вікторович та впевнено почав:

— Доброго ранку! — промовив він, оглянувши всіх присутніх, — Перед тим як почати теоретичну частину нашого заняття, я хочу повідомити вас, що на факультеті оголосили конкурс на кращий практичний проєкт. Вам потрібно об’єднатися в групи по шість людей та обрати одну з запропонованих тем, — сказавши це, він дістав лист на якому були написані теми проєктів. — І залежно від теми, яку ви оберете, до вашої групи буде назначено куратора…

Сказати, що я сиділа в шоці, то це нічого не сказати. От тільки конкурсного проєкту мені зараз не вистачає. Це ж тепер доведеться, ще й час для цього десь знайти. Але сподіваюсь, що цей проєкт дійсно позитивно вплине на наше майбутнє.

— Тож пропоную об’єднатися в такі групи… — сказав викладач і почав перераховувати учасників перших трьох груп. — І так, четверта група. Хто з вас, Яна Мельник? — запитав, оглядаючи групу.

Я підняла руку та промовила:

— Це я! — і в мить його погляд зупинився на мені. 

— Ви будете головною в четвертій групі. З вами в групі ще будуть.. — він назвав інших учасників та перейшов до наступних груп.

Я звісно була рада, що зі мною в групі буде Віка та Микита, це вселяє надію, що ми зможемо не погано підготуватись. А от присутність Марини, Карини та Тимофія вказувала на те, що працювати ми будемо таки в трьох. 

— Ось запропоновані теми. Оберіть, яку з цих тем буде розвивати ваша група, а я повідомлю хто ваш куратор.