Розділ 4

Будильник верещав, як сирена повітряної тривоги, вже цілу вічність. І ось — апогей:

— Яно, виключи його, бо я зараз викину тебе разом із телефоном! — пробурчала крізь сон Віка.

П’ятниця. 6:30. Чудовий час, щоб ненавидіти все живе. Але вставати довелось. Ще п’ять хвилин у ліжку — і я б перетворилась на ковдру. А так — я дисципліновано зібралась і попленталась у душ, поки ще не зайнято й є надія на теплу воду. Маленька перемога в умовах гуртожитку.

Життя в гуртожитку — це, звісно, не серіал про красивих студентів і затишні кімнатки з гірляндами. Але зараз це все, що я можу собі дозволити. І, якщо чесно, це мій єдиний клаптик простору, де я можу бути просто собою.

Ох забула, я ж не розповіла вам нічого про себе.

Виросла я в містечку в годині їзди від Києва. Росла я, як мені здавалось в щасливій сім’ї, поки одного дня, коли мені було десять років, мої батьки не сказали, що розлучаються.

Тата мого звати Віталій, він майже відразу, після розлучення, переїхав до Одеси та через два роки одружився. Його нову дружину Ольгу та її доньку Юлю я бачила декілька разів, коли їздила до них в гості. У нас з ними досить непогані відносини. Декілька разів на рік я бачусь з батьком, він приїздить до мене. Я знаю, що він мене дуже любить та підтримає мене у всьому, але намагаюсь не розповідати про свої проблеми, адже вони тільки мої.

Що стосується мами, її звати Катерина, після розлучення вона намагалась зробити все, щоб я не відчувала, що щось змінилось. За це я їй дуже вдячна. Ми жили досить непогано, до одного дня. Коли мені виповнилось чотирнадцять років вона зустріла чоловіка на ім’я Олег і через півроку вони одружилися. Спочатку було все нормально і я раділа за маму, що вона знов може бути щаслива. Я б не сказала, що після розлучення вона сильно страждала, але я знала, що вона не хоче решту життя провести на самоті.

Так ось, через пів року після їхнього одруження я почала помічати, що Олег став дивно поводитись, і все більше, і більше кричати на мене, одного разу навіть вдарив. Звичайно це все було тоді, коли мами не було поруч. Я мовчала, адже бачила, що мама щаслива і до неї він справді добре ставиться. Коли мені було п’ятнадцять мама народила хлопчика, якого назвали Михайликом. І через тиждень вітчим сказав мені, що як тільки я закінчу школу, щоб більше не розраховувала на допомогу та з’їхала з квартири. Інакше він покине маму з маленькою дитиною на руках. Я не могла зруйнувати мамине щастя, тому після закінчення школи я вступила до університету та переїхала до Києва.

На першому курсі я познайомилась з Вікою і ми одразу подружились. А коли моя колишня сусідка по кімнаті з’їхала в кінці першого семестру, ми ще й стали жити в одній кімнаті.

Як тільки я сюди переїхала, то відразу знайшла роботу в службі доставки, де й працюю до цих пір. Це дозволяє мені платити за гуртожиток та оплачувати мої потреби. А ще впродовж навчального року я відкладаю гроші на оренду маленької кімнатки в місцевому гуртожитку, де живу один місяць на літніх канікулах. Ще один місяць я зазвичай проводжу з Вікою в неї вдома, в Харкові.

Додому я звичайно їжджу, але тільки на свята. Мама спочатку була не дуже рада, що ми так мало бачимось, але вже майже звикла.

Ось так і пройшли мої роки тут. Це мій останній рік навчання. Я ще не знаю, що саме буду робити після закінчення університету, але знаю точно, що додому я не повернусь.

У ванній, як завжди в цей час, вже вирувало життя. Хтось нервово фарбував вії, намагаючись влучити тушшю в вії, а не в око. Хтось гучно обурювався з приводу зниклої бритви — напевно, та бритва вже подорожує третьою кімнатою поверху. Звичайний ранок у гуртожитку. Я прослизнула повз цей хаос до душової, не реагуючи ні на сварки, ні на розмазану під оком стрілку. Це все вже давно стало фоновим шумом мого життя.

Повернувшись до кімнати, я швидко зібралася. Чекала, поки Віка вирішить, яка з двох кофтинок «менш банальна, але й не надто кричуща». У неї це щоденна драма. У мене ж усе просто: темні джинси, чорна толстовка, куртка, черевики на шнурівці. Стиль «не маю часу, зате комфортно».

Нарешті ми вирушили до університету. На вулиці ще світило лагідне осіннє сонце — останній теплий подих перед холодом. Я намагалася ловити кожен промінь, поки ще можна.

Перед входом до корпусу натрапили на Кирила і Сергія. До пари ще було хвилин двадцять, тож ми зупинились.

— Ну і був, коротше, цей семінар з кримінального права, — розповідав Сергій. — Я там, замість судової практики, почав розганяти про «Слугу народу». Впевнено так, з прикладами. Пояснюю: «Бо в тому кейсі суддя пішов проти закону через політичну волю, ну пам’ятаєш, третій сезон!» — Викладач мовчки дивиться, потім: «Це яка постанова Верховного Суду? Бо, здається, той сезон я пропустив».

Ми вибухнули сміхом.

— А я, — додав Кирило, — якось замість реферату з цивільного права здав флешку з документами для поселення в гуртожиток. Вона мені потім написала на пошту: «Ваш договір про вселення — це, безумовно, свіже бачення теми. Але, на жаль, оцінити складно».

Сміх ще не встиг стихнути, як я помітила знайому фігуру. Збоку, біля входу. Повернулась — і знову ці очі. Карі, глибокі. Наші погляди перетнулись лише на мить. Артем Вікторович. Він одразу ж відвів очі й пішов повз, навіть не кивнув. Просто — пройшов.

Це вже третій раз за цей тиждень. Минулого разу він просто пройшов повз у коридорі, але залишив мені той самий короткий погляд. Погляд, який не дає мені спокою. В ньому щось є. Тільки от що саме — не можу зрозуміти.

Ми постояли ще кілька хвилин і попрямували в аудиторію. Пара мала розпочатись десять хвилин тому, але викладача все не було. Ми вже майже почали збирати речі, коли двері відчинились — і з’явився він.

Артем Вікторович впевнено пройшов до столу:

 — Доброго ранку. Сьогодні я проводитиму заняття. Семен Семенович, на жаль, зранку погано себе почуває.

Ми кивнули. Не те щоб шок. Семен Семенович і в доброму стані іноді забуває, що веде пару. Минулого тижня він шукав нас сорок хвилин, бо забув, в якій ми аудиторії. І це в тому ж корпусі, де працює сорок років!