Розділ 3

Він ішов упевнено, мовби й справді мав на це повне право. Пряма постава, рішучі кроки, погляд, у якому не було й тіні сумніву. А я... я сиділа, закам’янівши, спостерігаючи за ним, ніби за кимось абсолютно чужим — і водночас до болю знайомим.

«Ні. Це ж не може бути він. Він не може бути… викладачем?!»

Мій мозок відмовлявся в це вірити. Молодий, самовпевнений, нахабно гарний — і от він стоїть біля викладацького столу, наче все життя готувався саме до цієї ролі.

— Нам, здається, не пощастило з викладачем, — прошепотіла Віка мені на вухо, скривившись. — Скільки йому? Двадцять п'ять максимум.

— Я вже нічому не здивуюсь, — відгукнулась я тихо, не відводячи очей від нього.

Артем — той самий Артем — відкрив свою сумку, акуратно поклав на стіл ноутбук, блокнот, ручку. Кожен рух точний і вивірений, без поспіху, без метушні. Як у людини, яка контролює все довкола. Потім випростався, окинув аудиторію коротким поглядом — і почав:

— Добрий день. Я Артем Вікторович Руденко. І до кінця цього семестру я викладатиму у вас курс «Юридична практика в умовах сучасної етики».

Мені здалося, що на мить у аудиторії запанувала повна тиша — навіть ті, хто щойно перемовлявся чи гортав телефони, завмерли.

— Запам’ятайте, — продовжив він, — цей курс не про теорію. Це курс про ситуації, в яких вам не дадуть часу подумати. Але судитимуть вас — як за добре продумане рішення.

Його голос звучав рівно й спокійно, але в кожному слові була сила. Ніби він кидав виклик кожному з нас. Його погляд був холодним, майже відстороненим. Але в цій відстороненості було щось таке, що чіпляло, змушувало напружитись. Чи це лише мені так здається?

Я вдячно зітхнула, що не сіла на перші ряди. Ще кілька кроків — і я могла б опинитись просто навпроти нього. Тоді б точно не витримала цього погляду. Але розслабитись не встигла — Марина з Кариною, які сиділи переді мною, вже не відривали очей від нього, перешіптуючись і штурхаючи одна одну ліктями.

«Вони сюди взагалі навчатися прийшли чи влаштувати полювання на викладачів?» — з роздратуванням подумала я, але знала, що така реакція на нього — цілком передбачувана.

Лекція почалась. Його слова звучали впевнено, без жодного клішованого «відкрийте конспекти». Це була зовсім інша подача — жива, актуальна, тривожна. Аудиторія слухала його напружено, з легкою тривогою — ніхто не знав, чого чекати. Як він оцінюватиме? Чи буде справедливим? Чи зможемо ми витримати цей семестр поруч із ним?

І серед усіх цих думок лише одне не давало мені спокою:

Він пам’ятає мене. Я це бачила. У його погляді було щось більше, ніж просто байдужість.

Атмосфера в аудиторії потроху стабілізувалась: усі, хто ще хвилину тому нишком гуглив його в соцмережах або переварював перший шок, нарешті почали вникати в суть лекції. Голос Артема Вікторовича звучав рівно, без надривів, але з якоюсь дивною енергетикою — ніби змушував тебе слухати, хоч би як ти не пручався. Навіть Віка, яка зазвичай у такі моменти малює сердечки в зошиті, цього разу щось старанно занотовувала.

Та спокій панував не для всіх. Одна особа, ім’я якої починається на «М» і закінчується на «арина», не знала спокою весь цей час. Вона сиділа переді мною й викладалася на максимум: поправляла волосся, хихотіла не в тему, надто активно «випадково» опускала ручку, а потім так само ефектно її підіймала. І все це — в напрямку викладача.

І от, якби вона ще намагалась привернути увагу якимись розумними запитаннями, я б, можливо, навіть пошкодувала її. Але ні — все, на що вистачило фантазії, — це декольте і напівзітхання. І як ви думаєте, хто в результаті попав під обстріл?

Правильно. Я.

У якийсь момент — просто посеред розповіді про етичні дилеми в юридичній практиці — Артем різко переводить погляд у наш бік. І от що цікаво: дивиться не на Марину, ні, вона ж там махає, як повітряна тривога — а він дивиться на мене.

Кілька секунд. Довгих. Тих, що можуть змусити серце зупинитися й одночасно десь під ребрами запалити феєрверк. Його очі уважні, уважні настільки, що мені здається — він бачить не тільки мене, а й мої думки. Потім він ніби отямився, перевів погляд далі по аудиторії і продовжив лекцію.

Інші нічого не помітили. Принаймні, я так собі переконливо кажу. Але в тому погляді було щось… не просто формальне, не "ой, ще одна студентка". Ніби він мене згадав. Ніби все ще думав про вчора. І якщо чесно, мене це водночас і зачепило, і трохи напружило.

Лекція пролетіла непомітно. Ну, тобто я запам’ятала, що йдеться про рішення, які приймаються за лічені секунди — і можуть усе зламати. Тема, скажімо так, болісно знайома. Особливо після вчорашнього вечора. А ще я кілька разів точно ловила на собі його погляд. Короткий, ніби випадковий, але не зовсім.

Коли пара закінчилась, Артем Вікторович не став довго затримуватись: зібрав речі й вийшов, залишивши після себе ледь відчутну хвилю напруги та… запитань.

Я ще сиділа, переварюючи побачене й почуте, коли Віка, пакуючи свою сумку, нахилилася до мене й заговорила напівголосом:

— Скажи чесно, ти теж помітила, як він на тебе дивився?

— Та ти про що взагалі? — вдаю я з себе неуважність століття.

— Ой, не треба, — примружилася вона. — Я ж бачила, як ти зашарілась, коли він на тебе глянув.

— Це просто… співпадіння. Може, я сиділа криво.

— Ага, а він глянув, бо переживав за твою поставу? Не сміши мене, Яно.

Я лиш знизала плечима, намагаючись не видати, що всередині мене щось таки ворушиться. І це «щось» — далеко не байдужість.

Що він там побачив у мені?

І чому мені раптом хочеться дізнатись, що він думає?