Розділ 2

Прокидатись у дощовий понеділок — то вже якесь особливе випробування. Особливо, коли весь попередній вечір ти моталася містом, промокла до нитки й ледь не влаштувала дуель поглядів із надто важливим клієнтом.

Я ще не встигла як слід розплющити очі, як почула знайомий голос:

— Доброго ранку, сонечко! — весело вигукнула Віка, моя сусідка по кімнаті і за сумісництвом найкраща подруга.

Я повернула голову в її бік. Вона вже крутилася біля дзеркала, підбираючи сережки. Свіжа, енергійна, як реклама кави. А я… ну, я ще не відчувала власного обличчя.

— Ммм... ранку, — видала я щось схоже на відповідь, закутавшись у ковдру, наче черепаха в панцир.

Віка кинула на мене підозрілий погляд.

— Ти чого така зморена? Що сталося?

— Та нічого особливого... Просто настрій — мінус п’ятсот. І ще ці клієнти, якось особливо токсичні вчора були, — буркнула я і, зібравшись із силами, сіла на ліжку.

— Я ж тобі казала! Кидай ту доставку. Тобі ж там нервову систему розбирають по частинах.

— Якби все так просто… Поки не знайду щось інше — доведеться терпіти. Хоч якась копійка, і графік нормальний.

— Але ж Андрій тобі пропонував підшукати варіант… — кинула вона, риючись у своїй косметичці. — До речі, що вчора сталося?

Я зітхнула й почала розповідати:

— Один «прекрасний принц» вирішив, що через шість хвилин запізнення світ зупинився. Обурення, драма, зверхній тон — повний комплект. А потім, уяви, ще й скаргу в додатку залишив!

— Скаргу? Через шість хвилин? — Віка аж припинила шукати блиск для губ.

— Саме так. Причому сказав: «Це просто робота». Мовляв, не має значення, як я себе почуваю. Ну, класика жанру.

— Яно, не бери близько до серця. Всі вони однакові — просто з різними зачісками й парфумами.

— Та я й намагаюсь. Просто... іноді хочеться, щоб хоч хтось поводився як людина, а не як центр всесвіту.

— Ну, я ж поводжусь як людина! — підморгнула Віка.

Я всміхнулась, хоч і крізь сон.

— Добре, йду в душ. Може, гаряча вода хоч трохи врятує цей день.

— І кава! Не забудь про каву! — вигукнула вона вслід.

— Як я можу забути? Тільки на ній і тримаюсь, — відповіла я, вже зникаючи в коридорі.

Гарячі струмені води били по плечах, змиваючи залишки вчорашнього дня. Я намагалася змити з себе не лише втому, а й той холодний, зверхній погляд. Його слова. Його дотик. Короткий, випадковий — але чомусь він засів у пам’яті сильніше, ніж хотілося б. «Забути», — наказала собі. Це був просто замовник. Просто один із багатьох.

Осінній ранок пах мокрим асфальтом і свіжим початком. Університет ще не встиг заповнитися гулом, і я насолоджувалася цією тишею. Ми з Вікою йшли знайомими коридорами, і вона захоплено розповідала про побачення з Андрієм — з блискучими очима й посмішкою до вух. А я лише кивала, тримаючи теку з конспектами й думаючи, чи не забула щось важливе. Телефон? Флешку? Світло вимкнула?

Та ці думки різко зникли, коли я врізалася в когось.

Тека випала з рук, аркуші розлетілися по підлозі, а серце підскочило до горла.

— Обережніше, — почувся голос. Низький. Спокійний. Трохи хриплий. І… надто знайомий.

Я опустила погляд. Пальці — ті самі — збирали мої конспекти з підлоги. Він підвівся, і на мить наші погляди зустрілися. Артем. Стояв просто переді мною. Все ті ж карі очі. Все та ж холодна рівновага в них.

У його погляді щось змінилося. Мить — і брови здивовано піднялися, ніби він нарешті згадав, звідки мене знає. Він нічого не сказав. Просто передав мені теку і пішов повз, залишивши після себе лише коротке:

— Хмм.

Я стояла як укопана.

— Ви знайомі? — Віка перервала моє зависання, і я, нарешті, вдихнула.

— Це той самий мажор, що зіпсував мені вчора весь вечір.

— Ну, тип — так собі. Але вигляд у нього… — Віка багатозначно підморгнула.

— Не смішно, — буркнула я. — Як ти думаєш, він навчається тут? Раніше я його не бачила.

— І я ні. Може, новенький?

Ми рушили далі, але тривожне відчуття не відпускало. Ніби щось підкрадалося — щось, що от-от змінить хід звичного тижня.

Дві пари минули швидко. Звичайні лекції, звичайна кава. Я навіть майже забула про ранковий інцидент, коли прямувала в аудиторію 401 на додатковий курс «Юридична практика в умовах сучасної етики», про який дізналась тільки в п’ятницю. Віка вже сиділа там, і я вмостилася поряд, налаштовуючись на чергову порцію правової етики.

Марина з Кариною щось збуджено обговорювали попереду. Як виявилося — нового викладача. Згідно з їхнім шепотом і очима в сердечках, то мав бути справжній Аполлон з дипломом.

Я з Вікою лише переглянулись. Ну класика ж. Якщо Марині хтось «впав в око» — розмов про це буде до кінця семестру.

Двері відчинились.

І повітря змінилось.

Я відчула, як щось ніби стисло грудну клітку. Наче світ завмер на півсекунди.

Бо в аудиторію зайшов він.

Артем.

Мій вчорашній замовник.

А тепер — наш новий викладач.