Розділ 1

Місто накрило вечірньою вогкістю, наче хтось кинув на нього важку, мокру ковдру. Листопад стискав плечі крижаними пальцями, дихав холодом у саму душу. Дощ припинився десять хвилин тому, але від того не стало легше — куртка промокла, черевики ковтали вологу, а про стипендію знову жодної звістки. Третя адреса за останню годину. Ноги ниють, руки тремтять, але назад дороги немає — цей підробіток єдиний шанс хоч якось триматись на плаву.

Я натягнула капюшон глибше, наче це могло захистити не лише від дощу, а й від усього світу, і прискорила крок.

У руках тремтів пакет із логотипом ресторану, а на екрані телефону, мовби зловтішно, блищав червоний таймер — затримка на шість хвилин. Шість! Але для типового мажора, якщо судити з його зверхнього тону в переписці, це, мабуть, трагедія вселенського масштабу.

Будинок виявився новобудовою — стерильний, скляний, чужий. Я ввела код, який ледве встигла зчитати на ходу, і зайшла в тепле фоє. Ліфт плавно повіз мене на сьомий поверх, а в голові я вже будувала маршрут до наступного замовлення, мов пазл, який ніколи не складається до кінця.

Двері відчинились майже одразу після мого стуку. На порозі стояв він — босоніж, у темній футболці та спортивних штанах. Русяве розкуйовджене волосся, втомлений, трохи холодний погляд карих очей — він окинув мене поглядом з голови до ніг. В його очах читалося невдоволення. І ще щось. Спокійне, хижо-байдужісне. Небезпечно спокійне.

— Запізнилася. Шість хвилин, — кинув він без жодного «добрий вечір», навіть не глянувши мені в очі. Погляд — у телефон. Тон — як у прокурора. Наче я принесла йому не вечерю, а смертний вирок.

«Дякую, капітан Очевидність», — хотілося прошипіти. Але я просто простягнула пакет. Пальці змерзли, щелепи зводило. І ще цей тон… такий спокійний, з ноткою зневаги — я відчула, як у мені повільно закипає.

— Пробки. Дощ. Трафік був просто жах, — пояснила я, намагаючись говорити рівно.

— Ти ж працюєш у доставці, — сказав він, наче це автоматично робило мене всезнаючою богинею логістики. Пакет узяв обережно, ледь торкнувшись моїх рук, і я миттєво відсмикнулася. Не зі збентеження — з бажання закінчити цю розмову якомога швидше. — Хіба не повинна враховувати такі речі?

Зверхність капала з кожного його слова. Пряма, холодна, безпардонна.

— А ти хіба не можеш сам розігріти собі вечерю, якщо для тебе це така трагедія? — не витримала я.

Він не відповів. Але його погляд став ще холоднішим. Як лід по спині.

— Знаєш, я міг би. Але тоді не платив би за сервіс. Якщо не витягуєш — не працюй.

Я зробила крок уперед. Вологий одяг лип до тіла, а серце билося в горлі.

— А ти просто ще один мажор, який думає, що весь світ має вклонятись, бо в нього є гроші. Хочеш ідеального сервісу — найми кухаря. Або спустися з хмар і згадай, що за дверима — живі люди. З втомою, з дощем, з мокрими черевиками. І вони стараються, навіть коли ти цього не помічаєш.

Він мовчав. Очі не відводив. Знову стиснув губи.

— Я просто хотів нормальний вечір, а не сцену на порозі, — сказав тихо.

— А я просто хотіла виконати замовлення і не стояти під твоїм будинком, промокла до нитки, — відповіла я. Розвернулась, не чекаючи ані подяки, ані чайових.

Його голос наздогнав мене, коли я вже була в коридорі:

— Тебе не питали, як ти себе почуваєш. Це просто робота.

Я зупинилась. Ці слова вдарили, мов удар у живіт. Різко, боляче.

— О, я це запам’ятаю, — кинула я, не обертаючись. — І ти ще пожалкуєш, що сказав це саме сьогодні.

Стиснувши кулаки в кишенях, я пішла до ліфта. Гірке печіння підступило до горла, знайоме й незручне. Не час для слабкості.

У цьому місті не виживають ті, хто дає волю емоціям. Особливо, коли клієнт — самовпевнений мажор з парфумом, який досі стоїть у носі, і квартирою на Печерську.