Розділ 15

Я беру Макара за руку, і ми заходимо у просторе, яскраво освітлене фоє офісної будівлі. Син роззявляє рот від захоплення, розглядаючи високу стелю, масивні колони й блискучу підлогу, яка віддзеркалює світло люстр.

— Мам, тут як у кіно! — шепоче, стискаючи мою долоню.

Я сміюся.

— Ну, може, трохи.

Охоронець на прохідній, чоловік років п’ятдесяти з доброзичливими очима, відривається від моніторів і усміхається.

— Добрий вечір, Лізо. А це хто в нас такий поважний?

— Це мій син, Макар, — відповідаю.

— Серйозний хлопець! — каже охоронець і простягує руку. — Дай п’ять!

Макар трохи соромиться, але, глянувши на мене, все ж плескає долонькою.

— Молодець, — підморгує охоронець.

Ми проходимо далі, і я підводжу сина до ліфта.

— Ого! — він припадає до прозорої стінки кабіни. — Ми поїдемо вверх?

— Так, на десятий поверх.

— Як високо!

Двері зачиняються, і ліфт починає плавно підійматися. Макар сміється, відчуваючи рух.

— Мам, я, як супергерой, лечу вгору!

Я усміхаюся, пригладжуючи йому волоссячко.

— Справжній герой.

Коли двері відчиняються, ми проходимо довгим коридором. Син дивиться навколо — на скляні перегородки, на м’які диванчики, на столи, заставлені паперами та ноутбуками.

Я заходжу до кабінету, і всі одразу підіймають голови.

— О, Лізо, ти тут! — каже Наталя і тепло посміхається Макару. — І кого ж ти нам привела?

Сергій підводиться, кладе руки в боки й нахиляється до сина.

— Оце так гість! А ти ж знаєш, що в нашій компанії працювати можуть лише найсильніші хлопці?

Макар здивовано дивиться на мене, а тоді, на мій подив, показує Сергію кулачок.

— Я сильний!

— Ну, тоді ми тебе беремо, — серйозно каже Сергій і підморгує мені.

Катя і Таня сміються.

— Привіт, Макаре, — лагідно каже Катя. — Дуже рада знайомству.

— Привіт, — тихенько відповідає син, ховаючись за мене.

Я ніяково усміхаюся.

— Він трохи соромиться. І взагалі, не знаю, наскільки зможу допомогти, бо він дуже активний…

— Все окей, — махає рукою Сергій. — У мене є кілька ігор для малюків на комп’ютері.

Я суплюся.

— Я зазвичай не даю йому телефон чи комп’ютер…

— Без паніки, Лізо, — сміється Сергій. — У мене теж діти, я стежу за безпекою. Це розвивальні ігри, де потрібно складати фігурки за кольорами або шукати тваринок у лабіринті. Без реклами, без дурниць. І повір, довше, ніж на пів години, він за цим не сидітиме.

Я вагаюся, але потім киваю.

— Гаразд.

— Ну, Макаре, ходімо подивимося, хто швидше знайде всіх ведмедиків у лісі!

Син радісно біжить за Сергієм, а я нарешті видихаю і сідаю до столу.

Робочий вечір починається.

Я швидко переглядаю список завдань, що накопичилися за день. Директор хоче звіт до ранку, а значить, часу в мене обмаль. Глибоко вдихаю й берусь до роботи, намагаючись не думати про те, що Макар тут зі мною.

Відкриваю документи, починаю звіряти дані. Раптом Наталя нахиляється до мене, ледь чутно питає:

— Лізо, ти впораєшся?

Я дивлюсь на неї, киваю.

— Так. Зроблю, якнайшвидше.

Наталя киває, торкається мого плеча й іде до свого столу.

Я занурююся в роботу. Перевіряю цифри, виправляю помилки в таблицях, відписую колегам у внутрішньому чаті. Час летить.

Через пів години згадую про Макара. Підводжусь, оглядаюся. Він сидить на диванчику біля Сергія, уважно вдивляється в екран, щось натискає. Я тихенько підходжу.

— Як справи, герой?

Син підіймає голову, всміхається.

— Мам, я вже знайшов трьох ведмедиків! Ще двох — і переможу!

Я сміюсь, сідаю поряд, легенько торкаюсь його чола. Теплий, але не гарячий.

— Ти добре себе почуваєш?

Макар киває.

— Так, мені весело.

— Якщо стомишся, скажеш мені, добре?

— Добре, мамо.

Я пригладжую його волосся, встаю.

— Молодець.

Повертаюся до свого місця, знову заглиблююся в цифри. Робота кипить. Термін підганяє, але я впевнено просуваюсь вперед.

Час від часу перевіряю телефон — немає повідомлень від директора, а це означає, що поки ніхто не кричить про форс-мажори. Добре.

Ще через пів години знову підходжу до Макара. Він уже не так захоплено грається, натомість розглядає офіс.

— Втомився?

— Трохи.

Я знову торкаюся його лоба. Температура не підіймається, і це тішить.

— Хочеш водички?

— Угу.

Йду до кулера, наливаю склянку, приношу йому.

— На, сонечко.

Він п’є, потім пригортається до мене.

— Мам, ти скоро закінчиш?

Я дивлюся на годинник. Ще трохи роботи залишилось, але вже бачу світло в кінці тунелю.

— Ще трохи, — лагідно кажу, — і поїдемо додому.

Макар зітхає, але киває.

Я повертаюся до столу, зосереджуюся. Я роблю останні правки, перевіряю ще раз цифри, натискаю “Відправити” — і нарешті дозволяю собі видихнути. Напруження спадає, втома накриває, але водночас з’являється приємне полегшення.

Підводжуся, хочу підійти до Макара, коли раптом…

Холод пробігає по шкірі, наче хтось невидимий провів пальцями вздовж спини. Офісні звуки — гул голосів, стукіт клавіш, шелест паперів — раптово стихають. Не повністю, але ніби хтось накрив приміщення невидимою ковдрою, що приглушує усе довкола.

Я не розумію, що сталося, але серце починає калатати швидше.

Повільно обертаюся.

І бачу його.

Максим стоїть біля входу, спокійний, непорушний. Його темні очі не блимаючи дивляться на… Макара.

Я стискаю пальці в кулак. Відчуваю, як напружуються плечі.

Максим не зводить погляду з Макара, його обличчя нічого не виражає. Але я знаю його занадто добре, щоб повірити в цю байдужість. Я бачу, як він оцінює кожну рису, кожен рух Макара. Як звір, що вистежує здобич.

Серце гупає в грудях так голосно, що, здається, чують усі. Весь офіс ніби завмер. Раніше ніхто не звертав особливої уваги на Макара. Так, прийшла Ліза з дитиною — буває. Але зараз… Зараз усі розуміють, що відбувається.