Розділ 14

Прокидаюся від будильника, але якимось шостим чуттям чітко розумію, що сьогодні щось не так. Зазвичай Мак уже давно поруч. Або, якщо й досі в ліжечку, то щосили вовтузиться, намагаючись мене розбудити.

Але зараз ― тиша.

Я вимикаю будильник і підходжу до невеликого односпального ліжка, що притулилось біля протилежної стіни. Квартира у нас невеличка, однокімнатна і дуже старенька. Але наша, власна, хоча й в кредит.  

Моє серце стискається від тривоги. Мак все ще спить. І це значно довше, ніж зазвичай. Його щічки неприродно червоні. А кучерявий чубчик вологий і скуйовджений.

— Мак, прокидайся, — лагідно, але стурбовано торкаюся його плеча.

Його шкіра здається надто гарячою крізь тонку тканину піжамної футболки.

— Ма-а-а-к! — трясу трохи сильніше.

Він повільно розплющує оченята, мружиться.

— Я проспав? — запитує сонним голосом, потягується.

Куйовдить своє волоссячко, чухає потилицю. І голосно чхає.

Мене обкидає морозом.

— Поміряй-но температуру, — кажу, намагаючись зберігати спокій.

Мак невдоволено сопить, але слухняно бере термометр. А я тим часом намагаюся не панікувати. Не накручувати себе. Проте серце калатає.

І поки маленький рідний хлопчик сидить, закутавшись у ковдру, з термометром під пахвою, я вже подумки перебираю в голові все: що є вдома з ліків, які симптоми шукати, кого набрати, якщо раптом щось…

Термометр пищить. Нетерпляче беру його до рук і вдивляюся в екран. Тридцять сім і два. Полегшено видихаю. Це ще не страшно. Температура трохи підвищена, але таку навіть збивати не потрібно. Просто легка недуга.

— Ну що там? — Макар з надією заглядає в термометр, ніби це якесь чарівне пророкування.

— Не критично, але в садок ти сьогодні не йдеш, — повідомляю, погладжуючи його по розкуйовдженому волоссю.

— Ура! — син аж підстрибує, хоча одразу ж схиляється назад на подушку. — Тоді можна мультики зранку дивитися?

Я скептично гмикаю.

— Спочатку сніданок і чай.

— А потім?

— А потім подивимось, який ти слухняний пацієнт.

Макар схиляє голову набік, удавано задумується, а потім підморгує:

— Домовилися.

Головне, щоб температура не піднялася вище…

Йду на кухню, ставлю чайник. Поки вода закипає, дістаю телефон і набираю номер сімейної лікарки, Світлани Олексіївни. Сьогодні вранці має бути якраз її зміна.

— Доброго ранку, це Ліза Лазарчук, — кажу, коли на іншому кінці підіймають слухавку.

— Доброго ранку, Лізо. Що сталося?

— У Макара температура 37,2, почервонілі щічки. Скарг особливих нема, лише трохи чхав. Трохи переймаюсь… 

— Це зараз такий грип ходить, — спокійно відповідає лікарка. — Панікувати не потрібно. Давайте йому багато теплого пиття, слідкуйте за станом. Якщо з’явиться кашель, біль у горлі, висип або температура підніметься вище 38, тоді записуйтеся на прийом.

— Тобто поки без ліків?

— Саме так. Організм має боротися сам. Якщо щось зміниться, телефонуйте.

— Дякую, Світлано Олексіївно.

— Видужуйте.

Зітхаю з полегшенням.

Ну, поки що нічого страшного.

Чайник закипає. Я дістаю Макарову улюблену чашку з динозаврами, кидаю туди пакетик вершково-полуничного чаю, дві ложки цукру. Перемішую ложечкою, щоб напій став однорідним і красивого золотистого кольору.

Повертаюся до спальні з чашкою в руках. Макар уже сидить, закутавшись у ковдру, як гусінь у кокон.

— Тримай, — простягаю йому чай.

— М-м-м, пахне класно, — він вдихає аромат, примружується.

— Тільки не поспішай, гарячий.

— Мам, а може, я просто замерз, і це не хвороба? — дивиться на мене з наївною надією.

— Було б добре, але температура — це все-таки симптом. Так що сьогодні без садочка.

— А завтра?

— Побачимо, як почуватимешся.

— А якщо я видужаю, але мені ще буде хотітися побути вдома?

— Ага, я вже знаю твої хитрощі, — сміюся, торкаючись його лоба.

Макар надуває губки, але слухняно п’є чай.

Я тим часом беру телефон і набираю Наталю.

— Лізо, привіт! — чується її життєрадісний голос.

— Привіт, Наталю. Вибач, що так рано, але в мене трохи форс-мажор.

— Щось сталося?

— У Макара температура. Невисока. Лікарка каже, що поки все нормально, але в садочок його не поведу.

— Ой, бідолашний малюк, — співчутливо зітхає вона. — Звісно, доглядай за ним. Ти ж онлайн зможеш трохи попрацювати?

— Так, якщо все буде добре, то до обіду точно зможу під'єднатися.

— Не хвилюйся. Головне, щоб він швидше одужав.

— Дякую, Наталю.

— Бережіть себе, — теплий голос Наталі трохи заспокоює мене.

Я завершую дзвінок і полегшено зітхаю.

Добре, що хоч із роботою проблем не буде.

Повертаюся до Макара. Він уже допиває чай і ховається носом у ковдру

Відправивши повідомлення у садковий чат, закриваю телефон і переводжу погляд на Макара. Він сидить на дивані, загорнутий у ковдру, і методично бовтає ложкою в чашці з чаєм. Щічки вже не такі червоні, але очі трохи втомлені.

— Як ти? — питаю м'яко, сідаючи поруч.

— Добре, — відповідає, але голос у нього трохи гугнявий.

Телефон знову теленькає. Не дивлячись, приймаю дзвінок. Напевно вихователь хоче щось уточнити. Але коли притуляю слухавку до вуха сіпаюсь від гнівного крику. 

― Це все ти винна! Дитина захворіла! Що ти за мати така!

Мене наче ошпарюють окропом. Звідки Славко знає, що Мак захворів.

Ковтаю клубок у горлі.

— Діти хворіють. Це нормально. Так буває.

— Якби ти була хорошою матір’ю, сиділа вдома і виконувала свій обов’язок, а не волочила малого по садках, він би не хворів, — його голос холодний, мов лезо.

Серце стискається в грудях.

— Нам треба за щось жити…

— Жити? — глузливий смішок. — Я тебе й сина всім забезпечував. Від тебе вимагалося лише одне — стежити за дитиною й будинком. Інша б ноги цілувала за таке, а ти носом крутиш.