Розділ 13

Два тижні пролітають, наче один день. Я працюю. Вчусь. Втягуюся в ритм. І, що найдивніше, справляюся.

Наталка хвалить, і мені навіть ніяково, бо ще зовсім недавно все здавалося катастрофічно складним. Звісно, проблеми все ще є — клієнти трапляються різні, не всі питання можна вирішити відразу, деякі пробіли в знаннях досі даються взнаки, та й досвіду іноді бракує. Але загалом… я справляюся.

А ще Макс більше мене не турбує. Жодних натяків на розмови. Жодних зустрічей на кухні. Жодних слів. Але щодня о дванадцятій кур’єр приносить мені доставку. Гарячі обіди. Збалансовані. Корисні.

Я пробувала не брати. Казала, що це помилка. Сказала кур’єру, що більше не потрібно. Але на наступний день все повторювалося. І повторюється.

Я нервую. Переймаюся щоразу, коли отримую цей пакет. Ця турбота Макса — вона… приємна. Але я забороняю собі про це думати. Забороняю собі закохуватися знову. Люди не змінюються. Він завжди був таким — турботливим, уважним, пильним. А потім… Потім ніж у спину. Я знаю цей сценарій. Я не хочу його переживати знову. Краще взагалі без чоловіків.

Та серцю не накажеш. Коли тримаю в руках пакет, серце стискається, а щоки палають рум’янцем. І я врешті вирішую таки поговорити з ним. Сама йду в пащу до лева. І суміш почуттів охоплює з маківки й до п’ят. Пульс у скронях набатом, серце вистрибує, нутрощі скрутились в тугий вузол. Навіть не знаю, що з цих почуттів має перевагу: страх чи дурна, марна ілюзія закоханості. Але собі я нагадую в цей момент бродяче кошеня, яке врешті погладили за хутром і нагодували. І це злить, дратує неймовірно. Невже я настільки скучила за звичайною турботою, що готова все забути за тарілку супу.

Перед дверима довго збираюся з духом. Намагаюся підібрати слова. Знаю, що ця розмова потрібна мені. Не йому. Але треба поставити крапку в цій грі. Бо відчуваю, що от-от крига трісне. І я не можу більше ігнорувати це. 

Макс не чекає, що я прийду. Він узагалі, здається, не чекає нічого.

— Можна? — тихо стукаю.

Секретаря, на щастя, немає. Отже, й плітки не підуть. Я навмисно вибрала час, коли офіс майже порожній.

Він підіймає погляд від паперів. Не запрошує сідати. Холодно. Стискаю плечі, ніби це допоможе зігрітися.

— Привіт… Е-е-е, добрий вечір, Максиме Олександровичу… Кхм…

Голос звучить не так упевнено, як хотілося б.

— Лізо? Що ти хотіла? — коротко запитує він, злегка супившись.

Його тон байдужий. Його очі — холодні. Його погляд — важкий.

Стає ще більш ніяково. Мнуся на порозі, як школярка, якій доводиться пояснювати, чому вона не зробила домашнє завдання. Доводиться нагадати собі, що я доросла жінка. Самостійна. Незалежна. Впевнена.

Крокую вперед.

— Щодо… їжі…

Макс мовчить. Погляд ковзає по мені. Уважний. Гострий. 

Я ковтаю. Змушую себе продовжити:

— Це… незручно. Я можу сама собі купувати обіди. І мені не дуже зрозуміла твоя мета…

Його очі темнішають.

— Можу повернути гроші, — видавлюю на сам кінець, і вже в ту ж секунду жалкую про сказане.

Чорт. У мене ж їх немає… Хіба в Янки позичити…

Макс зсуває брови.

— Гроші?

— Ну… — я смикаю рукав кофти, ніби можу сховатися в ньому. — Я не можу просто так приймати… це. Я сплачу… вигадаю щось… І взагалі… я не просила тебе замовляти мені їжу. Така ем… турбота… вона мені незрозуміла. І неприємна.

— Турбота неприємна?

Тон рівний. Відсторонений. Але щось у цьому голосі змушує мене затамувати подих. Він не підвищує голосу. Не робить різких рухів. Але я все одно напружуюся.

— Так… Це ж особисте. Ти ж не всім доставку замовляєш, — видавлюю, намагаючись триматися впевнено.

Макс нахиляє голову, не зводячи з мене очей.

— Не всім. Решта має розум харчуватися як годиться і не ризикувати своїм здоров’ям та фінансами компанії.

Серце в грудях завмирає на секунду. Я ковтаю слину. Відчуваю, як щоки наливаються жаром. Він говорить так… так обурено. Наче кидає звинувачення. Наче хоче, щоб я відчула провину. І я… відчуваю. Знову ховаюся у свою мушлю. Хочу сховатися. Але щось усередині протестує. Вперто відмовляється.

Його погляд… Темний. Напружений. Немов у ньому закипає щось стримане, щось невимовлене, щось… небезпечне.А я забуваю, що хотіла окреслити наше спілкування у більш офіційному форматі. Забуваю, що не збиралася переходити на "ти". Забуваю дихати.

Задираю підборіддя, стискаю кулаки, ніби це допоможе мені втриматися на ногах.

— Тому скажи, скільки я винна, і я поверну тобі гроші.

Голос звучить твердо, але всередині все стискається. Байдуже. Якось віддам. Знайду. Лише б не залишатися перед ним у боргу, не бути залежною.

Його очі темніють ще дужче, стають майже чорними. Брови зсуваються, тінь падає на різкі вилиці. Повільно встає, і ніжки стільця противно скриплять по підлозі. Звук ріже нерви, змушує напружити плечі.

Я хочу відвести погляд. Треба відвести. Але не можу.

Крізь шкаралупу образи, болю, страху пробивається щось інше. Гостре, небезпечне, таке, що змушує груди стискатися, а шкіру — покриватися жаром. Особливо, коли він обходить стіл і наближається. Повільно. Неминуче.

Стає впритул.

Мені б відступити. Відштовхнути його. Відрізати цю напругу. Але ноги ватяні, немічні. Навіть дихати боюся, щоб не розбити цю страшну, п’янку мить.

Серце гупає під ребрами: гуп-гуп… гуп-гуп…

Він нахиляє голову, і його погляд пронизує мене наскрізь, змушує стискати пальці ще сильніше.

— Я не потребую твоїх грошей, Лізо… — повільно вимовляє.

Голос низький, хрипкий, теплий, як вогонь, що обпалює без дотику.

І раптом по хребту — розпечена хвиля. Мурашки пробігають від потилиці вниз, розтікаються жаром по тілу.

Повітря між нами електризується.

Небезпечно.

Губи пересихають. Вдихаю уривчасто, але кисню все одно мало.

Він занадто близько.

А я занадто розгублена, щоб відсунутися.