Розділ 12

Ранок минає в суцільному тумані думок. Я намагаюся зосередитися на роботі, але щоразу, коли руки виконують автоматичні завдання, голова повертається до вихідних. До океанаріума. До Макара. До Славка. До розмови з адвокатом, яка залишила по собі гіркий присмак безнадії.

Виходу немає. Славко записаний у свідоцтві про народження. ДНК-тест без його згоди не має сили. А змусити його пройти цей тест… Практично неможливо. Словом, я в пастці.

Але я нічого не можу зробити, окрім як працювати. Тож працюю. Вже набагато швидше, ніж раніше. Помічаю, як легше запам’ятовую дрібниці, як рухи стають точнішими, впевненішими. Як все виходить так, як треба.

— Лізо, ти сьогодні молодець, — кидає Наталка, проходячи повз, і мені хочеться усміхнутися.

Ні, мені хочеться сміятися і плакати водночас. Бо Славко завжди казав, що я тупа. Що я ні на що не здатна. Що всі навколо спілкуються зі мною лише з жалю. Але виходить, що він брехав. Виходить, що я не така вже й нікчема.І вперше за довгий час я починаю в це вірити.

Я майже забула, як це — пишатися собою. Відчувати, що можу щось робити добре. Що можу бути корисною. Що можу… існувати не як чиясь тінь, не як додаток до когось, а як окрема, повноцінна людина.

Славко так довго гнув мене до землі, що я й не помітила, як почала сама зменшуватися. Як замість слів з’явилося мовчання. Як замість бажань залишилося лише «аби не сварився».

А тепер…

Це маленька річ. Один короткий комплімент від Наталки. Але він вириває з мене стільки всього, що я ледве не задихаюся від грудки в горлі.  Я можу. Я не тупа. Я не нікчема.

І чим більше я про це думаю, тим сильніше розумію — а що, як він брехав не тільки про це? Що, як усе, що він говорив про мене — брехня? Що, як я не така, якою він змусив мене себе бачити?

Усі збираються на обід. Я вагаюся. Пам’ятаю наказ Макса, але кафе — це дорого.

В голові одразу ж спливають цифри, підрахунки. Що є вдома, що ще треба купити, скільки грошей залишиться до кінця місяця. Кожна витрачена зайва гривня — це мінус щось важливе. Тому, коли всі виходять, я просто витягую свій лоточок, розкладаю бутерброди, беру чашку і йду з нею на невеличку офісну кухню. По дорозі озираюсь крадькома, відчайдушно соромлячись.

Але раптово стає легше. Бо я не одна така. Опенспейс — це відкрите поле, де ніде сховатися. І я бачу: не всі йдуть у кафе. Хтось теж дістає контейнер із їжею, хтось п’є чай і гортає телефон. Хтось жує батончик, друкуючи на клавіатурі.

Розслабляюся. Все нормально. Я не єдина, хто економить. Це не ганьба. 

Уже спокійніше вмикаю чайник, кидаю пакетик, цукор. І акуратно заливаю окропом. Аромат фруктового чаю моментально поширюється по невеличкій кімнаті. Мій улюблений, з цитрусами й корицею. 

Але раптово чую за спиною:

— Ти знову мене не послухалась!

Голос, що змушує серце пропустити удар.

Завмираю. Кров, здається, відступає від обличчя, лишаючи шкіру крижаною.

Обережно обертаюся.

Макс.

Він стоїть трохи збоку, дивиться прямо на мене. Темно, незворушно, майже хижо.

— Я… — пробую щось сказати, але голос звучить надто тихо.

— Я ж сказав тобі.

Він не підвищує голосу. Не робить різких рухів. Але я майже фізично відчуваю, як у просторі навколо нас напружується повітря.

Кілька людей, які ще залишилися в офісі, принишкли, вдаючи, що не чують.

Але вони чують.

Я бачу, як опускаються очі, як змінюється вираз облич, як навіть звук клацання клавіш стає менш гучним.

— Я взяла їжу з дому… — нарешті виривається з мене.

Це правда. Але не та правда, яка його влаштує.

— Сухі бутерброди? — Його голос гострий, як лезо. — Це не повноцінний обід. Ти загнешся через місяць й підеш на лікарняний. А я не для того наймав нового працівника, щоб за нього місяцями виконували роботу інші!

Я стискаю вушко чашки, немов вона здатна мене захистити. Чого він до мене причепився? Тут повно тих, що з дому тягають. Сергій он взагалі третій “снікерс” дожовує. 

— Все буде гаразд, я не захворію,  — кажу тихо.

Макс робить крок вперед.

— Ти обідаєш зі мною, — говорить він, не зводячи з мене погляду. — Крапка.

І я розумію, що він не запитує. Не пропонує. Не дає вибір. Він просто констатує факт.

Мене наче знову штовхають назад, у ті часи, коли моє «ні» нічого не означало. Й будь-що, що скажу, не матиме значення. Бо він уже все вирішив сам.

— Але ж… ― ще намагаюсь борсатись.

— Я не просив. Я наказав.

І простір навколо нас стискається ще більше. Я знаю, що мене зараз чекає. Або я піду за ним, або цей діалог не закінчиться. І поки я вагаюся, ще не зробивши вибір, я вже знаю: його я все одно не виграю.

Я боюся. Ця увага, ця зацікавленість — небезпечні. Макс не просто говорить. Він тисне. Але я не можу погодитись. Це ризиковано. У нас є правила. Чітка політика компанії: жодних романтичних стосунків на робочому місці. Це не вітається. А зі сторони виглядає так, ніби між нами щось є, і генеральному обов’язково донесуть. Це загрожує наслідками. Я не можу втратити цю роботу. Я не хочу її втратити. І я повинна бути сміливою. Заради Макара, заради себе. Я повинна відстояти власні інтереси. 

— Ні, — кажу нарешті.

Макс супиться. Наче не очікував. Наче взагалі не розглядав варіант, що я відмовлю.

Всередині все стискається. Я зчіплюю пальці, намагаючись утримати рівне дихання. Згадую Наталку. Її похвалу. Згадую, що в мене виходить, що я можу щось робити добре.

Я не слабка. Я не нікчема. Я не повинна боятися. Збираю всю свою сміливість, задираю підборіддя і кажу:

— Перепрошую, пане Серебрянський, але я не можу прийняти вашу пропозицію.

Він нахиляє голову, уважно спостерігаючи.

Я ковтаю грудку у горлі й продовжую:

— Я пам’ятаю, ви говорили, що не має значення, що подумають інші. Але політика нашої компанії забороняє стосунки. А зі сторони все виглядає так, ніби вони у нас є.