Розділ 11

Ліза

— Так, Лізо. Добрий день.

Голос адвоката звучить спокійно, рівно, і це трохи знімає напругу.

— Добрий день, пане Даниле, — швидко кажу, міцніше стискаючи телефон. — Вибачте, що турбую поза робочим часом, але мені терміново потрібна консультація.

Чую, як він робить коротку паузу, і уявляю, як примружує очі — звичка оцінювати ситуацію ще до того, як її озвучать. Щось скрипить у слухавці, наче ніжки стільця об кахель.

— Слухаю вас, пані Лізо. Що сталося?

Я глибоко вдихаю, намагаючись не показувати голосом, як сильно мене трясе.

— Це знову стосується мого колишнього… Славка. Ви знаєте, що він не біологічний батько Макара, але записаний у свідоцтві. І він використовує це… використовує дитину, щоб тиснути на мене.

Я стискаю руку в кулак, ковтаючи грудку у горлі.

— Він… він добре знає, що Макар його любить. І що не розуміє всієї ситуації. Я не можу йому просто сказати: "Твій тато — не твій тато". Я не можу так зробити, бо він ще занадто малий. І Славко цим користується. Вимагає зустрічей, втручається, диктує свої умови. Я боюся, що скоро він зайде ще далі.

— Я розумію, — коротко каже Данько. — Ви хочете обмежити його права?

— Я хочу знати, чи є у мене законні підстави це зробити. Якщо офіційно підтвердиться, що він не батько… Якщо зробити ДНК-тест, це щось змінить?

На тому кінці дроту западає коротка пауза.

— Пані Лізо, ситуація складна, — говорить він після роздумів. — ДНК-тест сам по собі не анулює його прав. Відповідно до законодавства, якщо чоловік добровільно визнав батьківство і записаний у свідоцтві про народження, цього не скасовує навіть генетична експертиза.

Холод пробігає по спині.

— Тобто я нічого не можу зробити?

— Не зовсім. Ви можете подати позов про оспорювання батьківства. Але є нюанс: суд враховує не лише генетичну спорідненість, а й психологічний зв’язок між чоловіком і дитиною. Якщо Макар визнає його як батька, якщо є доведені факти їхньої прив’язаності…

— Вони є, — тихо й приречено відповідаю я.

— Тоді суд може вирішити, що буде в найкращих інтересах дитини. І навіть якщо ДНК-експертиза підтвердить, що Славко не біологічний батько, він усе одно може зберегти певні права, якщо суд вирішить, що це піде на користь хлопчику.

Я відкидаюся на спинку лавки, стискаючи перенісся.

— А як щодо примусового тесту? Я можу вимагати, щоб він здав біоматеріал?

— Ні. Примусити його зробити тест неможливо. Якщо він добровільно не погодиться, суд не має права його змушувати.

Я заплющую очі.

— Тобто виходу немає?

— Не зовсім, — повторює Данько. — Варіанти є, але вони складні. Якщо довести, що він зловживає своїми правами, маніпулює вами чи діє на шкоду дитині, можна ініціювати обмеження або навіть позбавлення його батьківських прав. Але для цього потрібні вагомі докази: свідчення, документи, підтверджені випадки, коли він шкодив Макару чи вам.

Я розгублено стискаю телефон у руках.

— Це буде довга боротьба, так?

— Так. Але не безнадійна.

Його голос залишається спокійним, впевненим.

— Я підготую необхідні матеріали. Давайте зустрінемося в офісі, і я поясню вам усі можливі сценарії.

Я повільно киваю, хоч він мене не бачить.

— Добре. Дякую, пане Даниле.

— Не хвилюйтеся, пані Лізо. Це вирішується. Просто треба діяти правильно.

Відключаю виклик і довго дивлюся на чорний екран.

Правильно…

Але як правильно, коли все вже давно неправильно?

Я нервово кидаю погляд на годинник. Минуло вже більше двадцяти хвилин, відколи вони мали вийти. Дурість, звісно. Славко не зробить нічого необдуманого. Він любить показувати себе хорошим батьком, і зникнути з сином – це було б надто ризиковано навіть для нього. Але тривога не відпускає.

Я соваюся на лавці, перехоплюю сумку з однієї руки в іншу, кусаю губи. У голові рояться думки, але жодна з них не приносить полегшення.

Нарешті двері океанаріуму відчиняються, і я бачу їх.

Макар помічає мене одразу. Спочатку робить крок у мій бік, ніби хоче кинутися в обійми, але раптом зупиняється. Його маленьке обличчя супиться, губи стискаються в тонку лінію.

Серце стискається так боляче, що я ледь не хапаюся за груди.

Я підводжуся, йду назустріч.

— Макарчику…

Син трохи вагається, але врешті підбігає й обіймає мене.

— Що трапилося? — я нахиляюся до нього, зазираючи в очі.

Макар зітхає, відводить погляд. Спершу мовчить.

— Макар? — повторюю м'якше, відчуваючи на собі погляд Славка. Його обличчя закрите, в очах клубочиться щось невиразне. Визначити, що саме, я не можу.

— Тобі не сподобалося? — пробую ще раз.

— Все чудово! — син одразу оживає, починає розповідати, його очі світяться. Він жваво жестикулює, описуючи акул, які "прямо поряд!", і рибку, яка "дивилася просто на нього!". Я слухаю, киваю, усміхаюся… але помічаю, як у якийсь момент він осікається і знову хмурніє.

— То що? — питаю тихо.

— Просто… — Макар мнеться, знову відводить погляд. — Тато обіцяв, що ми підемо в "Мак". Разом. Ми не знали, що ти тут чекаєш… Ми збиралися піти і тоді тобі подзвонити… Мам… — в його очах докір, і це болить сильніше, ніж я готова була до цього.

На мить настає мовчанка.

— Ну, ми можемо піти в "Мак", — раптово каже Славко. — Мама може піти з нами.

Мене наче ошпарює. Усе всередині зціплюється в клубок протесту. Я не хочу йти. Я навіть хвилини не хочу бути поряд зі Славком.

Але очі Макара знову спалахують.

— Мам? Можеш? — питає з надією. — Будь ласка, мам!

Я застигаю, розриваючись між бажанням схопити сина на руки й піти геть і тим, як палко він зараз мене благає.

Славко мовчить. Складає руки на грудях, нахиляє голову набік. Дивиться. Вичікує. Гра почалася. Він розкинув павутину й тепер просто спостерігає, як я борсаюся в ній.

Я не знаю, що робити. Якщо відмовлю, Макар цього не пробачить.