Розділ 10

Макс

Сирний соус тягнеться за шматком бургера, капає на тарілку. Я злизую залишки з пальців, а Данько кривиться:

— Ти, блін, наче не в лісі виріс. Виделкою пробував?

— Та не нуди, — фиркаю, відкушуючи ще шматок. — Їжу треба їсти з насолодою. Можна мені хоч інколи побути собою. Вже в печінках сидять ці манери за столом, ножі, виделки й ділові зустрічі.

Данько закочує очі, відставляє чашку кави. Він завжди такий — акуратний, серйозний, ніби з реклами дорогих костюмів. І це при тому, що ми знайомі ще з універу. Він вивчився на адвоката, я в бізнес пішов.

— Окей, — нарешті повертається до теми. — Що там з Машею? Ти ж казав, усе розрулили.

— Я теж так думав. — Відставляю склянку з колою, витираю пальці серветкою. — Але, виявляється, їй цього мало. Подала заяву на перегляд поділу майна.

От готовий цю тарілку з'їсти й не подавитись, це така дріб'язкова помста, за те, що тієї ночі вигнав з квартири

— Ти серйозно? — Данько свиснув. — Вона ж підписала угоду.

— Ось і я про це. — Потираю щелепу, відчуваючи, як всередині закипає роздратування. — Але знайшла якогось нового юриста, і вони хочуть переглянути частку. Кажуть, у нас там були моменти, які можна оскаржити.

— Гм… — Данько нахиляється вперед. — Це стосується "Стройбету"?

— Не напряму. Але вона претендує на частку прибутку за ті роки, коли ми були одружені. Мовляв, я тоді вже працював у компанії, а значить, вона має право на свою частину.

Данько криво посміхається.

— Кмітлива.

— Надто. — Я стискаю пальцями склянку. — Але я не для того це все будував, щоб вона зараз залізла в мій бізнес.

— Ну, якщо угода була складена нормально, то її заяву завернуть ще на першому розгляді. Але я гляну детальніше, давай документи.

— Ось. — Виймаю телефон, відкриваю теку з файлами. — Перевір, де можуть бути слабкі місця. Якщо щось треба, я готовий діяти жорстко.

Данько киває, гортаючи екран.

— Жорстко — це добре. Але головне — розумно. Дай мені день-два, подивлюсь, і тоді вирішимо, що робити.

— Окей. — Відкидаюся на спинку стільця, зітхаючи. — Тільки хай не думає, що я знову поведусь. Один раз вже зробив дурницю.

Данько посміхається.

— Ну, краще пізно, ніж ніколи.

Данько повертає мені телефон, відпиває кави і дивиться оцінююче.

— Ну, а ти як сам?

— В якому сенсі? — моргаю, не одразу розуміючи, куди він хилить.

— Та в такому. — Він робить жест рукою. — Ви з Машкою остаточно?

Фиркаю, кручу склянку з колою в руках.

— Ти ще питаєш?

— Ну, мало що. Знаєш, які зараз пішли "миритися" через суди. То квартиру ділять, то собаку, а потім раз — і знову разом.

— Не той випадок. — Відставляю склянку. — Я не можу пробачити.

Данько зітхає, але не сперечається.

— Ну, вона ж з придур'ю, це факт. Але, скажи чесно, хіба є жінки без цього?

— Я не про її характер, — перебиваю. — Можна бути з характером, можна бути складною, можна навіть з вітром у голові, але…

Клацаю пальцями, намагаючись знайти потрібні слова.

— Але є речі, які не роблять. Вона їх зробила.

Данько киває, але потім питає:

— Ну, а взагалі? Ти її любив?

Замовкаю.

Любив. Колись, так. По своєму, звісно. Спокійно, тихо, без гострих емоцій. Після шаленого, вимотуючого кохання, після Лізи, думав, що може саме такі стосунки найкращі ― засновані на повазі й дружбі. 

Пригадую, як Машка сміялася, коли ми тільки з’їхалися, як розкидала свої речі по всій квартирі, перетворюючи її на хаос. Як могла посеред ночі потягнути мене гуляти, бо їй захотілося кави з лимоном. Як сварилася, коли я працював до пізньої ночі, бо "ти мене не бачиш, ти живеш тільки цими стінами".

І як я, довбень, вірив, що це нормально. Що ми притремося. Хоча тоді варто було б зрозуміти, що мій трудоголізм був лиш втеча. Втеча з дому. Бо десь підсвідомо хотів, щоб з роботи мене чекала зовсім інша дівчина. Є й моя вина, що Машка так вчинила, є, безумовно… Але… 

Зітхаю.

— Та бувало різне, — відповідаю після паузи. — Десь добре, десь не дуже.

— Ну, на чорта було одружуватись? — Данько відкидається на спинку стільця.

Знизую плечима.

Данько закочує очі.

— Ну, принаймні тепер ти розумієш, що це було помилкою.

Данько упереджений холостяк, і дивиться на мене трохи зверхньо, мовляв, я ж попереджав… 

— Не в самому шлюбі помилка, — поправляю. — А в тому, що я думав: люди змінюються.

Мовчить, лише розглядає мене задумливо.

— А якщо вона і справді змінилася? — питає нарешті.

— Запізно.

Телефон на столі різко вібрує, рвучко обриваючи розмову. Данько супиться, дивиться на екран.

— Бля… — ледве чутно бурмоче.

Пальці зависають над дисплеєм, він не приймає виклик одразу. Вагається. Хоча й бачу, що хоче відповісти.

Мимоволі підіймаю брови. Данько, який не бере слухавку? Це щось новеньке.

— Відповідай, я почекаю, — кидаю, відпиваючи колу.

Він ще мить мовчить, а потім таки натискає кнопку.

— Так, Лізо. Добрий день.

Я вдавлююсь спиною в стілець.

Кола застряє в горлянці.

Її ім’я хльоскає, як удар відкритою долонею. Ліза.

Данько повертається за столик, кладе телефон поруч, мовчки бере склянку з водою й робить ковток.

А в мене в голові тільки її ім’я. Чорт забирай. Розумом усвідомлюю, що Ліз на світі до біса, але нутром відчуваю – це вона. Беру склянку з-під коли, кручу її в руках, наче то щось може змінити. Видаюся спокійним, невимушеним, але всередині пече.

— Важка клієнтка? — питаю вдавано байдуже, не підіймаючи очей.

Данько хитає головою, скривившись.

— Не вона. Її колишній.

Колишній. Мені аж руки сверблять стиснути скло міцніше.

— Ще той мудак, — додає Данько, насупившись. — Вічно проблем досипає, покидьок.

— Що так? — мій голос спокійний, навіть трохи відсторонений.