Розділ 9

Макар у захваті. Весь вечір він говорить лише про океанаріум. То бігає по квартирі, розмахуючи руками й уявляючи, що пливе між рибками, то запитує, які там є акули, то згадує, що бачив в енциклопедії з морськими тваринами.

— А ти знаєш, мамо, що акули ніколи не сплять? — він сидить на дивані, підібгавши ноги, і щебече без упину. — Вони весь час плавають! І ще в них багато-багато зубів!

— Бачила, — усміхаюся, розчісуючи його волосся перед купанням.

— А я буду великою акулою! — раптом вигукує він і зістрибує з дивана. — Ось так!

Макар хижо стискає пальчики й кидається до мене. Його розтріпане волосся падає на лоба, очі сяють від збудження.

— Ти моя здобич!

— Ой, рятуйте! — сміюся, прикидаючись наляканою, і відскакую назад.

Син регоче, наздоганяє мене, обіймає маленькими ручками за талію.

— Я з’їм тебе!

— Ну вже ні! Акули ж не їдять своїх мам!

— А може, їдять!

— Точно ні, — беру його на руки й несу у ванну. — Акулам теж треба купатися перед сном.

Він не протестує, плескається у воді, розбризкуючи її по всій ванній кімнаті.

— От побачиш, мамо, там буде справжнісінька акула! І скати! І, може, навіть кит! Хоча ні, кит, мабуть, не поміститься, еге ж?

Киваю, намагаючись не показувати, як серце стискається від тривоги.

Якби тільки Макар розумів, що насправді цей океанаріум означає зовсім не те, що він думає. Що це не просто поїздка з татом у цікаве місце. Це ще один крок до того, що Славко вміло розставляє свої пастки.

Але Макар цього не бачить. Він занадто маленький, щоб зрозуміти. А пояснити йому… Як сказати дитині, що це все гра? Розбити серце, розповісти, що тато його не любить, що грається почуттями, маніпулює. Він всього лише чотирічний хлопчик, і кидати його в цей бруд занадто жорстоко.

Він вилазить із води, я загортаю його в рушник, а він усе ще не може вгамуватися.

— А я в понеділок в садку всім розповім! Ось всі заздритимуть!

— Хизуватися не дуже гарно, — м’яко кажу.

— Чому? Це ж круто! Вони теж захочуть!

Відводжу погляд. Він такий щасливий. Він справді хоче цього.

Але я не можу просто так відпустити його і не думати, чим це обернеться для мене… для нас. 

Зусиллям волі вдається бодай ззовні вгамувати тривогу, посміхатись, наче нічого не турбує, зі спокійним обличчям слухати розповіді і фантазії. Це занадто боляче, занадто небезпечно ― а мушу прикидатись, що радію разом з ним.

Ледве вкладаю спати — він ще довго крутиться, вигадує, якого кольору будуть рибки, які історії розповідатиме в садочку, що купить у сувенірній крамничці мені в подарунок. Я посміхаюсь через силу. І, коли засинає, з важким серцем теж лягаю в ліжко. 

Лежачи на спині в темній кімнаті, прислухаюся до рівного дихання сина й відчуваю, як напруга не відпускає. Я не можу цього дозволити.

Славко занадто хитрий. Я знаю його манеру діяти. Спочатку дрібниці, поступки, невеликі перемоги — а потім я не помічу, як він затягне петлю.

В голові одна думка: я повинна знайти вихід.

Завтра ж зателефоную адвокату. Візьму консультацію у справжнього професіонала. Буду знати кожен можливий варіант.

 Має бути якийсь варіант, як обмежити спілкування. Можливо, позбавити батьківських прав. Бодай щось. Безвихідних ситуацій не буває. 

Я не можу дозволити Славку керувати життям мого сина і моїм життям.

Ранок починається зі схвильованого нетерпіння. Макар буквально світиться від радості. Він прокидається сам, ще до будильника, й одразу ж кидається до мене.

— Мам, вставай! Вставай-вставай! Ми ж їдемо до океанаріуму!

Його голос дзвенить від захвату, він смикає мене за руку, підстрибуючи біля ліжка. Я силоміць змушую себе посміхнутися.

— Їдемо, їдемо, — кажу, хоча всередині все стискається.

Сніданок проходить у постійному щебетанні. Макар говорить без упину, мріє, уявляє. Він навіть намагається їсти швидше, щоб скоріше вирушити. І не вередує, що каша не до смаку, або компот не такий як йому подобається.

А я… я просто не можу позбутися відчуття, що роблю щось не так. Що не повинна цього дозволяти. Я буду наполягати на своїй присутності.

Я вдягаю Макара, допомагаю застібнути куртку. Ми виходимо надвір. Повітря свіже, вже не таке тепле, як було кілька тижнів тому. Але осінню ще не пахне.

Поїздка в таксі проходить у такій же атмосфері. Макар нетерпляче притискається до вікна, рахуючи машини й вигадуючи, які тварини будуть в океанаріумі. Я морально гутуюсь до важкої розмови.

Славко вже нас чекає, стоїть трохи осторонь, опираючись спиною на перила біля входу. Спокійний, розслаблений, одягнутий бездоганно. Наче ця зустріч — не щось надзвичайне, а традиційний похід із сином.

Я відчуваю, як напружуються плечі.

— Тато! — вигукує Макар і зривається з місця.

Він біжить до Славка, а той ловить його, підкидає вгору, розсміявшись. Його сміх звучить так природно, ніби він справді радий бачити сина.

— Ого, який важкий! Ти що, гантелі їси на сніданок?

— Ні, мамину кашу!

— Кашу? Тоді ти точно станеш найсильнішим!

Макар сміється, Славко ставить його на землю, пригладжуючи волосся.

Я підходжу ближче, зупиняюся за кілька кроків.

— Привіт, Лізо, — говорить він, зустрічаючись зі мною поглядом.

— Привіт, — стискаю губи. Збираюсь з силами, щоб сказати слова, які крутились в голові всю дорогу. Чому так важко наполягати на своєму у діалогах із Славком. Посітйно відчуваю себе не такою.. дурнішою, слабшою, ненормальною…

Славко хмикає.

Роблю глибокий вдих. 

— Слав, я піду з вами.

Його обличчя миттєво змінюється. Від легкого доброзичливого виразу не лишається й сліду.

— Ні, ти не підеш, — каже він рівним, але жорстким тоном.

— Піду!

— Ні, — повторює він, підводячи підборіддя. — Ми з Макаром проводимо час удвох. Тобі тут не місце.

— Славко, — я стискаю кулаки, намагаючись говорити спокійно, — ти не можеш просто так забрати його й повезти бозна-куди.