Розділ 8

Максим

Відмикаю двері, заходжу, скидаю піджак на крісло. Вдома тихо. Надто тихо.

Провожу рукою по обличчю, зціплюю щелепи. День був лайновий. І хто винен? Правильно. Ліза, блядь.

Мав би її ненавидіти. Забути, як страшний сон. Чи бодай лишитися байдужим. Але ні, ноги самі занесли в її офіс. Стою, дивлюсь. Маленька, зосереджена, світло від екрана відбивається в очах. Уперта, як завжди.

Обід, а вона сидить. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти — у неї просто немає грошей. Її «благовірний» про це навіть не потурбувався. Покидьок, як він є. Хотілось би позбиткуватись, сказати: «От і маєш, мала». Але замість цього тягну її обідати. Бо це ж Ліза. І вона страждає.

І від цього, чорт забирай, ще гірше.

Обережно кидаю ключі на тумбу, стягую піджак і проходжу на кухню. Відкорковую пляшку віскі, плескаю трохи в склянку. Ковток. Ще один.

Чортова Ліза в голові.

Згадую, як опустила погляд, коли принесли пасту. Як тремтячими пальцями намотувала макарони на виделку, наче боялася, що за мить тарілка випарується. Як очі на секунду спалахнули здивуванням і… спогадом.

— Ти серйозно? — Ліза аж завмерла на порозі ресторану, великого, світлого, з білими скатертинами, запаленими свічками та легким ароматом ванілі в повітрі.

— Дівчата люблять такі штуки, — знизав плечима, ховаючи самовдоволену посмішку. Насправді страшенно хвилювався. Бо Ліза не просто дівчина, не така як всі. А раптом прогадав. Але коли вона так широко посміхнулася, зрозумів — воно того варте.

Вона сплела пальці з моїми, стиснула руку. Дивилася так, ніби я подарував їй весь світ.

— Я просто… не очікувала, — прошепотіла. — У нас же стипендія скінчилася ще тиждень тому… І до зарплати далеко… Це надто дорого, Макс. А ще ж кульки… квіти… і новий телефон…

ЇЇ щоки почервоніли, довжелезні вії опустились, ховаючи погляд. Хотів запам’ятати її такою — щасливою, розслабленою, красивою. Груди напинались від гордості, що у цей вечір зробив їй приємно.

— Не думай про це, — нахилився ближче, вдихаючи запах її ванільного шампуню. — Просто насолоджуйся. Це моя турбота, звідки брати гроші. Ти варта набагато більшого… 

Я й справді так вважав. Збирав кожну копійку, мріяв. Грошей ледь вистачило на їжу та побут, але я хотів зробити приємне. Хотів, щоб у неї був нормальний вечір. Святковий. Як у фільмах. Брав вихідними підробіток, додатково виходив у зміну. Але таки зміг здивувати. Хотів, щоб знала: для мене вона найкраща, найголовніша. Що гідна найкращого. Що колись я зроблю їй пропозицію — з каблучкою, як годиться. 

Самому в горло шматок не ліз, коли бачив її захоплення і радість. Думав, це правильно балувати кохану. Показувати, що вона особлива, радувати її такими дрібничками. Угу, а потім ніж у серце. 

Та каблучка досі десь є. Закинув, щоб не бачити, але викинути чомусь рука не підійнялась. Тоненький золотий обідок, настільки невагомий, як волосина, звичайний цирконій у вінці золотих пелюсток. 

Але щоб я зізнався? Та хай краще язика відріжуть.

Це ж просто паста. Просто обід. Просто Ліза, яка сиділа переді мною, соромилась, червоніла і, мабуть, думала, що вся контора вже точить язиками.

Схоже, її той Славко — ще та мерзота. Не подбав ні про що. А в Лізи навіть на обід грошей немає.

І хоч я мав би злорадіти, мене це чомусь лише бісить. Бісить і викликає непереборне бажання самому потурбуватись про неї.

Тихий шурхіт в порожній квартирі застає зненацька.

Я завмираю.

Шум зі спальні.

В мене вдома нікого бути не повинно. Я не терплю чужих людей. Хоча вони тут і бувають. Кілька днів на тиждень клінінг. А їжа… На сусідній вулиці чудовий ресторан, доставка привозить страви ще гарячими. Тож… 

Тож хто, блін, там у спальні?

Суплюсь, вдихаю глибше — і вловлюю парфуми. Набридливі, нудотні, чіпляються до носа, як дешевий серпанок.

Очі звужуються. Відставляю склянку, рушаю вперед.  Здається, я вже знаю, хто це. І вона таки пошкодує, що сюди взагалі сунулася.

У спальні темно, але штори не засунуті. Вогні міста пробиваються крізь вікно, і цього достатньо, щоб роздивитися силует на ліжку.

Жіноча фігура. Зваблива поза, довгі ноги, розслаблено відкинута рука.

Клацаю вимикачем. Світло ріже очі, мружуся, але не зводжу погляду з непроханого гостя.

Звісно вона.

— Що ти тут робиш? — ледь стримую злість, хоч вона проглядає в кожному слові.

— Що я тут роблю? — Маша невинно кліпає, нахабно усміхаючись. — Прийшла до себе додому.

Оце її тріпотіння віями неабияк виводить. Колись я вже купився на цей дешевий трюк суміші скромності й спокусливості. Вірив усьому, що говорила. А як інакше, з пеленок разом. Думав, як вона може брехати, ми ж рідні, стільки пережили… А виявляється може. Може, при цьому, бляха, все так же невинно кліпаючи.

— Який, нахрін, дім? — гаркаю, стискаючи щелепи. — Ми в процесі розлучення.

— Але ще ж не розлучилися… — її голос ніжний, солодкий, як пересмажений сироп, від якого нудить. — Макс, усе можна повернути. Почуття не згасли.

Вона повільно підповзає ближче, звабливо вигинає спину. Напівпрозорий пеньюар ледь прикриває тіло, залишаючи простір для фантазії. Колись це могло зачепити, але зараз…

Зараз у грудях лише глухий гнів. І ще — відгомін огиди.

— Забирайся, Маша!

— Ти цього не хочеш, — вона говорить це так впевнено, що аж смішно.

Сідає на п'яти. Вигинає спину, розправляє плечі, щоб у глибокому вирізі ясно виділялись півкулі грудей.

— Хочу.

— Макс, дай мені шанс. Я все виправлю… 

Дивиться прохально з-під густих нарощених вій. Шовковисте біляве волосся старанно завите, розкидане по плечах ідеальними локонами. 

Вся вона така ідеальна, вилизана, штучна, як картинка ШІ. А перед очима інша краса. Неідеальна. Величезні очі, густі темні вії, розтріпане волосся, пляма на блузі.