Розділ 7

Другий день на новій роботі. Сідаю за свій стіл, відкриваю комп’ютер і намагаюся ігнорувати дивне відчуття чужості. Усі навколо вже повністю занурені у справи: хтось швидко друкує, хтось біля принтера жваво обговорює щось із колегами. Я ж мовчки спостерігаю.

Наталя з’являється несподівано, як тільки закінчую перевіряти пошту. Її усмішка, тепла і привітна, додає мені трохи впевненості. Вона схиляється ближче, починає розповідати, як краще організувати роботу, і між справою хвалить мене за те, що вчора я швидко розібралася з базою клієнтів.

— Молодець, Лізо. Не всі так швидко заглиблюються у справи, — каже вона, передаючи мені невеличкий стос паперів. Її тон такий невимушений, що я відчуваю себе частиною команди, хай і зовсім недосвідченою. — Ось кілька задач для самостійного вирішення. Думаю, ти впораєшся. Але якщо щось буде незрозуміло, просто запитай. Не соромся.

Киваю, тримаючи в руках документи й намагаючись приховати хвилювання.

— Дякую, Наталю. Спробую зробити все якнайкраще.

Вона відходить, залишаючи мене наодинці з роботою. Я трохи розгублено гортаю документи, але швидко втягуюсь у процес. Завдання не здаються такими страшними, як здавалося на перший погляд. Години минають непомітно.

Аж раптом, піднявши голову, помічаю зміну в атмосфері. Офіс більше не здається таким зосередженим: колеги збираються групками, сміються, перешіптуються і разом прямують до виходу. Я озираюсь, трохи спантеличена, і бачу Наталю, яка впевнено прямує до мого столу.

— Лізо, приєднуйся! Ми йдемо обідати в кафе, поруч з офісом.

Її голос такий щирий, що мені стає ніяково. Усередині спалахує сором, якого я ніяк не можу приховати.

— Дякую, але, мабуть, я сьогодні пропущу, — невпевнено вигадую виправдання. — Гарно поснідала вдома, ще зовсім не голодна. А ось із задачами хотілося б розібратися. Є одна, над якою хочу трохи довше посидіти.

Наталя дивиться на мене з легкою недовірою, але зрештою лише киває.

— Добре. Але якщо раптом передумаєш, знайди нас у “Терасі”.

— Дякую, — відповідаю тихо, проводжаючи її поглядом. Вона швидко приєднується до інших, і я відчуваю себе ще більш самотньою. Як тільки за ними зачиняються двері, мій шлунок гучно бурчить, викриваючи справжню причину мого рішення. Я просто не могла дозволити собі цей обід.

“Потерплю”, — переконую себе, намагаючись зосередитися на завданнях. Але робота більше не йде. Голод дедалі сильніше бере своє, думки плутаються, а концентрація тане, як вранішній туман.

І тут я відчуваю, як біля мого столу хтось стоїть. Напруження мимоволі пробігає уздовж спини. Повільно підводжу голову.

Прямо над моїм столом стоїть Максим. Супиться, зосереджено буравить мене суворим поглядом. Мовчить, і це змушує серце пропускати удари.

— Що ти робиш? — його голос звучить різко.

— Працюю, — затинаюся, намагаючись виглядати спокійною.

— Працюєш? — Максим нахиляється ближче, немов намагається прочитати на моєму обличчі більше, ніж я хочу показати. — Чому ти працюєш під час обіду?

— Вирішила доробити складну задачу, — тихо відповідаю, опускаючи погляд на папери, хоч уже нічого не бачу.

Він хмуриться ще більше, і це лякає.

— Завдання настільки складне, що ти не можеш пообідати у свій законний час? Мені Наталі догану виписати? Премії її позбавити? Вона, бачу, тебе надто сильно завантажила.

— Ні, що ти! — різко підіймаю голову, паніка охоплює мене з голови до п’ят. — Це я сама. Наталя тут ні до чого. Я вже йду.

— Їдеш, — його голос стає незаперечним, різким, наче наказ. — Зі мною на обід. І відмови не приймаються.

— Я не можу, у мене ще справи, — пробую заперечити, але голос звучить не так переконливо, як хотілося б.

Максим зупиняється на півкроці, обертається і дивиться на мене. Цей погляд холодний, владний.

— Я сказав, йдеш зі мною, — коротко кидає він.

— Але…

— Без «але». Інакше я зроблю так, що Наталя більше не буде твоїм керівником. Не хочеш, щоб через тебе вона постраждала, правда?

Його слова звучать як виклик, і в мене немає вибору. Зітхнувши, я киваю.

— Добре.

Він просто не лишає мені вибору. Встаю і, намагаючись приховати хвилювання, беру сумку. З Максом сперечатися марно, я знаю це краще за всіх.

Ми виходимо з офісу. Під пильним поглядом охоронця мені здається, що все тіло горить. Щоки червоніють, погляд опускаю до підлоги.

— Лізо, швидше, — Макс кидає погляд на мене через плече.

Нарешті сідаю в його машину. Руки тремтять, стискаю ремінець сумки на колінах.

— Пристебнись, — суворо наказує.

Тягнуся до паска, але пальці слухаються погано. Ремінь, здається, стає найскладнішою перешкодою у світі.

— Тепер усі пліткуватимуть, — бурмочу, намагаючись хоч якось відволіктись. Колір обличчя стає буряковим від самої думки про це.

Макс кидає погляд на мене, роздратовано хитає головою.

— Тобі що, більше немає чим зайнятись, тільки перейматись через думку решти?

Його слова ріжуть як лезо. Опускаю голову, кусаючи губу, але нічого не відповідаю. У його машині панує тиша, яку він, здається, не збирається порушувати.

Навіть не питаю, куди ми їдемо. У машині напружена мовчанка. Я крадькома поглядаю на Максима, але його обличчя кам’яне. Пальці міцно стискають кермо, а погляд спрямований лише на дорогу. Здається, він настільки зосереджений, що мене тут просто не існує.

Автівка зупиняється біля затишного ресторану з великими панорамними вікнами. Всередині тепло світяться лампи, створюючи атмосферу, далеку від офісної метушні.

Максим виходить першим, обійшовши машину, відкриває дверцята для мене. Я мовчки вибираюсь із салону, відчуваючи, як напруга в мені наростає.

Всередині ресторану тихо, звучить ненав’язлива музика. Офіціант проводить нас до столика біля вікна. Я сідаю, ніяково переминаючись на стільці, не знаючи, куди подіти руки.

Офіціант з’являється поруч, і Максим швидко диктує замовлення. Я навіть не встигаю зрозуміти, що саме він вибрав.