Розділ 6

Ліза

Вилітаю з кабінету, наче за мною хтось женеться. Коридор пустий, лише звук моїх підборів розноситься луною. Серце стукає десь у горлі, а руки тремтять.

В офісі майже нікого. Не дивно, робочий день скінчився, і всі нормальні люди вже давно вдома. Я поспішаю до свого столу, майже не дивлячись під ноги, розкидаю документи, шукаючи сумку.

Нарешті знаходжу її під стосом паперів. Згрібаю все потрібне, навіть не перевіряючи, що саме кладу до сумки. Телефон уже в руці, швидко набираю Яну.

— Привіт! Як Макар? — питаю, натискаючи кнопку виклику ліфта.

Яна відповідає майже одразу, її голос спокійний, що трохи мене врівноважує.

— Все гаразд, Лізо. Він з хлопцями у групі, граються. Не хвилюйся, — каже вона.

— Я скоро буду, — швидко додаю, намагаючись не видавати хвилювання, але в голосі чутно поспіх. — Просто боюсь, щоб у затор не потрапити.

— Все нормально, не хвилюйся. Якщо що, я заберу його і погуляю з ним на майданчику, доки ти не приїдеш.

— Дякую, Яно, — видихаю, натискаючи на кнопку в ліфті.

— Тримайся. Все добре, — лагідно додає вона, і я киваю, хоча вона цього не бачить.

Розмову завершую вже на виході з будівлі. Вечірнє повітря холодне, і я затягаю пальто щільніше. Голова ще гуде від усього, що сталося за ці пів години. Але зараз головне — встигнути до Макара.

У метро людно. Люди біжать у різні боки, ковзають поглядами, ніби всі мають якісь термінові справи. Ледь втискаюсь у вагон, стою між двох пасажирів, стиснута наче кілька в банці. На щастя моя станція близько, і я, зітхнувши з полегшенням, виходжу з вагона. Крокую швидко, навіть біжу по ескалатору вгору, хоча відчуваю, як втома тягне ноги вниз.

Як не дивно, але мені таланить. Чи не вперше за сьогоднішній день. Потрібна маршрутка підходить одразу, і я ледь встигаю вскочити, притримуючи двері, щоб не зачинились перед носом. Сідаю ближче до вікна, витягую телефон, але пальці від холоду трохи тремтять, і я відкладаю його.

Замість цього дивлюсь у вікно, де проблиски вуличних ліхтарів змішуються з темрявою. Гомін людей, запах курток, що пропахли сирістю, і чиєсь невдоволене бурмотіння доповнюють атмосферу вечора. Але я абстрагуюсь. Мене зараз турбує лише одне — встигнути до Макара.

Садок знаходиться недалеко від зупинки, але цей короткий шлях здається довшим, ніж є насправді. Вже здалеку бачу невисоку металеву огорожу і кілька дітей на майданчику. Мене відразу помічають.

— Лізо! — Яна махає рукою. Вона стоїть біля гірки, а поруч із нею Макар Його видно навіть у напівтемряві — яскрава курточка і знайома постава.

— Привіт, — посміхаюсь і швидко підходжу ближче. Макар підбігає до мене, обіймає міцно.

― Мам! ― треться носиком. Трохи холодним і розчервонілим. 

В душі щемить від ніжності. 

― Я так скучила! ― підхоплюю його. Завмираю від того, як втикається в шию. 

― Я теж. 

Знаю, йому важко також. Не бачити мене цілісінький день незвично. 

Але ці хвилини ніжності минають як мить. Уже нетерпляче вовтузиться. Відсторонюється. Опускаю на землю. 

 Тягне за руку, і я відчуваю, як тепло його долоньки розливається всередині.

— Мамо, дивись, я на гірці катався! І був сьогодні чемним. Яні все-все допомагав! — захоплено каже він, а в очах блищать іскри радості.

— Бачу, ти молодець, — обіймаю його і дивлюсь на Яну. — Дякую тобі.

— Та годі, — відмахується вона. — Ми тільки-но вийшли. Він у групі був останнім, так що я подумала, що краще трохи прогулятись, поки ти доберешся.

— Я в боргу перед тобою, — кажу, хоча вона тільки сміється у відповідь.

Жартома кладе руку на моє плече і примружує очі.

— Знаєш, що ти тепер мені винна? Каву! І терміново. Сьогодні був просто пекельний день. Я відпрацювала дві зміни й мені потрібен допінг, щоб не заснути прямо тут.

Вона прискіпливо дивиться на мене, затримуючи погляд.

— Тобі, бачу, також потрібна. Поп’ємо кави, а заодно й розкажеш, як минув перший робочий день. І що тебе так розбурхало.

— Добре, — погоджуюсь, зітхнувши. — Пішли.

Ми купуємо каву в невеликій кав’ярні поруч із садком. Макар тим часом смакує гарячий шоколад, розмахуючи пластиковою ложечкою, і уважно спостерігає за рухами баристи.

— Ну? — Яна дивиться на мене поверх кришечки свого стаканчика. — Починай.

— Гаразд, — кажу, гріючи пальці об гарячу каву. — Почну з того, що я знову зустріла Макса.

Яна скептично підіймає брову.

— Хіба це незвично? Ви ж разом працюєте. Такі зустрічі будуть траплятись, мала. Готуйся.

Зітхаю. Воно то так. Але ж… Я вже мала надію, що ми рідко бачитимемось. Але тричі за два дні, один з яких я просто заносила документи… То вже занадто.

― То що Макс? Як між вами?

Кусаю пластикову трубочку.

— Напружено. Він мене одразу "привітав" із новою роботою, дорікнув за зовнішній вигляд і нагадав про дрескод.

— Що?! — Яна здивовано відставляє стаканчик. — Він що, серйозно? Тебе?

Скептично оглядає моє скромне вбрання.

— Більше, ніж серйозно. А ще… це був лише початок. — Я коротко розповідаю про те, як мене облили кавою в маршрутці, як я намагалася замити пляму в туалеті й наскільки це мене збентежило. Потім згадую нашу "зустріч" у коридорі й його коментарі.

Яна хитає головою, стискаючи губи.

— Здається тобі з ним доведеться помучитися.

— У мене таке відчуття, що він навмисне хоче зробити так, щоб я звільнилась. Наче за щось мститься… Проте за що, Ян? Що я не стала терпіти інтрижку на стороні?

Вона примружується, нахиляється ближче.

— А може за те, що приховала сина? Ліз, серйозно…

Знизую плечима, хоча хребтом уже повзе холодна гадюка. 

— Не знаю, — видихаю. — Славко записаний батьком. Тому навряд… Ми ж досі вважаємось одружені, ще ж тільки процес іде…

Яна відповідає не одразу, мовчки сьорбає каву.

— Ну… А що було далі?