Розділ 5

Максим

Вона стоїть у дверях, ніби завмерла. Очі великі, круглі, наче в оленяти, що натрапило на мисливця. Виглядає так, ніби зараз зомліє. Обводжу поглядом обличчя, волосся, фігуру. Чорт. Не змінилася. Все та ж Ліза, яка, здається, спеціально створена, щоб зводити мене з розуму.

Хочеться щось сказати, але мову ніби відібрало. Вона виглядає… Прекрасно. Запекло красива, до біса сексуальна, навіть зараз, після довгого робочого дня. Чорт, як так? Як вона досі викликає в мені це бажання? Як ніби знову двадцять, і я вперше бачу її, ту, яку хочеться мати і ні з ким не ділити.

Сьогоднішній ранок усе поставив на свої місця. Ще б трохи, і сам собі не зізнався, але цього разу – все. Крапка. Не треба себе дурити.

Ноги самі понесли мене на той поверх. Не побачив її на місці – пройшовся коридором. Чую плач із туалету. Ти ж дорослий мужик, яка різниця? Але передчуття пробилося, наче струм, аж усередині кольнуло. Це Ліза. Просто знаю.

Коли вона вилетіла на мене ― усе стало зрозуміло. Заплакані очі, розтріпане волосся, вигляд беззахисний. Як тут не вилаятися? Лють клекотіла в грудях, злився на неї, на ситуацію, на себе. Але серце взяло й здригнулось. Захотілося притиснути її до себе, закрити руками від усього, що їй болить, навіть якщо це я сам.

А потім… опустив погляд. І все. Тонка мокра тканина блузки просвічувала її груди, наче вона була повністю оголена. Спробував відвести очі, але тіло зрадило. В паху занило так, що хотілося загарчати. Бажання захлиснуло з головою.

А разом із ним – злість. На неї, на себе. На цей клятий світ. Ляпнув перше, що спало на думку, тільки б відвернути увагу. Бачив, як вона смикнулася, але краще так. Краще ззовні бути байдужим, ніж показати, що всередині мене все палає.

Але потім глянув їй в очі – і знову пробило. Більше не можу бачити її такою. Що з цим робити ― чорт його знає, але щось робити треба. І я вже вирішив.

— В-в-викликали? — ледь чутно лепече вона, голос тремтить.

Стоїть, як на допиті, не знає, куди себе подіти. Червоніє. Чорт, як же мені подобається це її збентеження. Стає тільки красивішою, коли губиться. Довго дивлюся, не приховуючи, що розглядаю. Дратую її цим? Можливо. Вона від цього тільки сильніше тремтить.

— Сідай, — кажу різко, без емоцій.

Вона ніби лякається мого тону, нервово опускається на стілець. Очі вниз, намагається не дивитися в мій бік. Руки схрещує на колінах, пальці починають смикати край спідниці. Рухи такі ж невпевнені, як і вона сама. Раз у раз поправляє її, ніби це врятує. Глибоко зітхає, наче заспокоюється, але з головою видає нерівне поверхневе дихання. 

Очей не можу відвести, як здіймається високо блузка на її грудях. Я казав, що вона не змінилась? Змінилась. Особливо тут, стала якась плавніша, округліша, апетитніша. Наче тістечко, яке так і хочеться заковтнути цілком. Солодке, ніжне тістечко з ніяковим рум’янцем на кремових щічках.  

Не говорю. Просто мовчу. Сиджу і дивлюся. Навмисне. Нехай покрутиться. І вона крутиться, видно, як напружується під моїм поглядом. Здається, ще трохи – і вибухне.

Мовчання її зжирає. Мене розважає. Хочеться, щоб ця напруга тривала ще трохи. Нехай відчує. Нехай зрозуміє, що тут – я.

Вона починає ворушитися на стільці, нервово змінює позу. Її дихання стає чутнішим, ніби кожен ковток повітря дається важко. Очі все ще в підлогу, не наважується подивитися на мене.

Яка ж вона… Чорт. Губи стиснуті, але всередині кипить. Вона вміє зачепити так, що хоч вовком вий. І це бісить.

Зрештою зупиняю цю гру.

— Не вдавай, що мене не впізнала, — кидаю. Голос холодний, рівний, майже крижаний.

Вона здригається. О, реакція саме така, як я й хотів. Розширені очі, знову червоніє. Сидить, мовчить, не знає, що сказати. І це лише додає кайфу.

Дивлюсь на неї. А в голові знову її заплакані очі, спухлі від сліз, покусані вуста. Відьма. Таке враження, що тоді, з першим поцілунком вона отруїла мене, влилась під шкіру, в кров кипучою отрутою. Інакше як можна настільки ненавидіти й настільки жадати. Ця загадка не дає спокою. Якщо попросить вибачення чи бодай дасть знак, що їй соромно — пробачу. Ми ж були дуже молоді, усі роблять помилки, вчаться жити. І можливо…

Але зараз? Ні грама каяття. Тільки холод і напруга.

Дивлюсь, чекаю, що запнеться, почне виправдовуватись. А в її очах, замість очікуваного жалю, раптом читаю гнів. Несподівано. Її обличчя змінюється, губи тонкою лінією стискаються, ніби боїться, що зайве слово вирветься. Холод пробігає по її погляду.

— Я вже все забула, — тихо, але різко кидає. Переходить на «ти». — Сподіваюсь, і ти забув. Лишимо минуле в минулому.

Сидить переді мною, спина пряма, погляд прямий. Але я бачу, як вона напружена. Нервує. Вдає з себе байдужу? Марно.

«Хрін тобі, Лазарчук», — думаю. Не забув. Ні краплі. І не забуду. Якщо вона вирішила грати в цю гру — нехай.

Мені навіть подобається. Бо, якщо в її очах немає ані тіні провини, значить, заслужила. Заслужила все, що я для неї запланував.

Нахиляюсь трохи вперед, упираюсь руками в стіл. Дивлюсь на неї так, що вона повинна відчути цей тиск.

— Про що ти, Лазарчук? — кидаю, трохи нахиляючи голову. Посмішка крива, майже насмішлива. — Моя пам’ять чиста, як скельце.

Вона хмуриться, але намагається тримати марку.

— Сподіваюсь, це не заважатиме нам працювати разом, — холодно відповідає.

Посміхаюсь ширше.

— Ні краплі, — кажу з майже неприкритим задоволенням.

Сиджу, дивлюсь, як вона нервово перебирає пальцями край спідниці. Усередині все кипить. У передчутті.

Секунди тягнуться, як розтягнутий нерв. Вона мовчить, але я бачу, як пальці стискають край спідниці. Ліза намагається виглядати спокійною, але це їй не вдається. У цьому і кайф. Я мовчу, даю їй потонути в своїх думках.

— Щось іще? — зрештою вона порушує мовчання, голос холодний, навіть різкий. Така тонка захисна оболонка.