Розділ 4

Стою, як вкопана, лише кліпаю очима, поки його холодний погляд ковзає по моєму обличчю. Серце калатає десь у горлі, так гучно, що я боюсь, він його почує. Максим нічого не каже, але очі... Як вони можуть бути такими крижаними?

Він дивиться на мене, а я відчуваю себе... жалюгідною. Запухлі після сліз очі, трохи скуйовджене волосся — я бачу це його поглядом, бачу себе. Не тією, якою мріяла бути перед ним. Якою хотіла б бути. Елегантною, красивою, впевненою. А зараз? Справжнє страшко.

І раптом його погляд прямує вниз. Опускаю очі й завмираю.

Тонка тканина блузки, промокла від води, безжально зраджує мене. З одного боку матеріал майже прозорий, і тепер крізь нього видно бюстгальтер. Мить, і мене охоплює гаряча хвиля сорому. Шкіра горить, здається, навіть вуха червоніють.

Машинально зводжу руки й прикриваю груди, стискаючи поли плаща.

— Вас не попередили про дрескод? — чується його глузливий голос, кожне слово капає ядучою іронією. — У нашому офісі не вітається… розпусний одяг.

В очах проблискує ледь помітний вогник задоволення, і це ранить сильніше, ніж будь-які слова.

— Що? — видавлюю, але голос звучить хрипко й тихо.

Обурення змішується з соромом, серце стискається від образи. Розпусний одяг? Що він собі дозволяє? Це навіть не моя провина! Хочеться йому щось відповісти, але замість цього я мовчу. Зуби зводить від напруги, очі опускаю в підлогу, бо зустріти його погляд вдруге не вистачає сміливості. Раптом нахамлю, й мене звільнять. А втрачати роботу, яку стільки шукала, просто не маю права. 

Стиснувши кулаки під плащем, намагаюсь взяти себе в руки. Згадую, що потрібно просто порахувати подумки до десяти, й гнів мине. Проте не минає. Але терпіти стає легше. Принаймні губи вже ворушаться, щоб сказати щось у виправдання.

— Я... Я це виправлю, — бурмочу тихо, майже пошепки, і намагаюсь пройти повз нього, мріючи тільки про одне: зникнути якомога швидше. Бо не стримаюсь, просто не стримаюсь і наговорю зайвого. Виплесну все, що стільки часу накопичувалось в душі: і Машу згадаю, і зраду, і що його син, маленький хлопчик, тепер вважає татом мудака. Це вже, звісно, не Макса безпосередня провина, радше моя, моєї тупої довірливої голови. Але ж, якби не він…

Максим не рухається, даючи мені вузький прохід у коридорі. Але навіть коли я йду далі, його погляд, здається, пронизує мене спину.

Повертаюсь на своє робоче місце з трохи піднятим підборіддям, але відчуваю, як під плащем мене все ще пече від сорому. Сідаю за стіл, а Наталя вже щось жваво пояснює, демонструючи екран комп’ютера. Її голос звучить легко і трохи весело — так, наче вона намагається розрядити моє напруження.

— Спочатку все буде здаватися складним, але це нормально, — каже вона. — Почнімо з простого: ось база клієнтів, ось стандартні скрипти. Зараз потрібно написати кілька листів нашим постійним замовникам.

Дивлюсь на таблички з номерами, іменами й контактами. Хочеться виглядати впевнено, але пальці чомусь тремтять на клавіатурі. Наталя помічає й одразу підказує:

— От тут вставляєш шаблон, додаєш ім’я клієнта й ставиш підпис. Нічого складного.

Кілька хвилин я просто копіюю й заповнюю шаблони, намагаючись не заплутатись у полях. Згодом переходимо до складання звіту, і тут усе починається наново: нові таблиці, якісь коди, позначки.

— Наталю, а це сюди чи ось це? — запитую, боячись помилитись.

Вона терпляче підказує, іноді бере мишку й показує, як і що робити. За це я їй вдячна, але сором від того, що так часто питаю, не минає.

Попри всю зосередженість на завданнях, моя голова раз по раз повертається до Максима. Його крижаний погляд, цей злий тон, його єхидна репліка… Знову здається, що чую її в голові. Таке враження, наче він навмисне підстьобував мене відповісти грубо, виводив на емоції, провокував. Настільки нестерпно, що я тут працюю? Що ж, я теж не в захваті, але не відступлюсь. Мені потрібна ця робота ― я занадто довго її шукала, не так багато фірм готові взяти до себе молоду мати одиначку без досвіду. Максиму доведеться рано чи пізно змиритися. Я не відступлю.

Відкашлююсь і намагаюсь повернутись до роботи. Але в якийсь момент не витримую й запитую:

— Наталю, а Максим Олександрович часто сюди заходить?

Вона відривається від монітора й дивиться на мене злегка здивовано.

— Що йому тут робити? — сміється. — Такий птах лише на верхньому поверсі проживає.

Ці слова, хоч і сказані жартома, трохи заспокоюють. Отже, він тут рідкість. Я видихаю й трохи впевненіше повертаюсь до таблиць. Але думки все одно раз по раз повертаються до цієї зустрічі.

— Так-так, ти готова? — перериває Наталя мій потік думок. — Ось перше завдання майже виконане, зараз перевірю.

Вона поглядає на екран, ставить кілька дрібних зауважень і хвалить за швидкість. Я киваю, намагаючись усміхнутись, але десь у глибині все ще стискає від хвилювання. Хочеться вірити, що цей ранок не задасть тон усьому моєму стажуванню.

До кінця робочого дня я таки трохи звикаю до завдань. Таблиці більше не виглядають як набір незрозумілих символів, а тексти листів здаються вже менш страшними. Але в голові все одно дзвенить від інформації. Кожна клітинка тіла кричить про втому, і я мрію лише про одне — зняти туфлі, обійняти Макара й трохи перепочити.

За пів години до кінця робочого дня в офісі змінюється атмосфера. Навіть Наталя, така активна й завжди готова допомогти, вже починає затискати позіхання. Колеги тихенько перемовляються між собою, хтось перевіряє телефон, хтось збирає папери. Робота сповільнюється, і я раптом ловлю себе на тому, що теж дивлюся на годинник, рахуючи хвилини до звільнення.

«Ще трохи, і побачу Макара», — думаю, і ця думка трохи зігріває. Він завжди був біля мене, на виду, і це давало відчуття спокою. Навіть коли працювала в іншій групі, завжди могла виділити хвилинку, щоб глянути. Подивитись, як він бігає на майданчику, грається з дітками, спитати, як поїв чи поспав. Знала, раптом що ― дівчата скажуть, прибіжать, покличуть на допомогу, чи будуть особливо уважними, якщо прихворів. А зараз я відчуваю порожнечу, немов залишила його, кинула, зрадила. Всередині ниє від жалю та суму.