Розділ 3

Ліза

Ранок починається з шуму. Точніше, з гуркоту. Знову щось упало на кухні.

— Мака-а-ар! — кричу, не виходячи з ванної, де швидко наношу туш. — Що ти там накоїв?!

— Нічого! — доноситься з кухні голос мого чотирирічного урагану. — Я просто допомагав!

Від цих слів у мене волосся стає дибки. Ще ніколи "допомагав" від Макара не закінчувалося чимось добрим. Виходжу з ванної і бачу картину: на підлозі лежить каструля, розсипані макарони, а поруч мій синок у піжамі, гордо тримає ополоник, наче рицарський меч.

— Я ж хотів поставити її на плиту, щоб ти швидше суп зварила!

Закочую очі й глибоко вдихаю, щоб не зірватися. Це тільки початок дня, а нерви вже на межі.

― Ти ж не сердишся? ― дивиться винувато з-під лоба. ― Я не навмисно…

Зітхаю.

— Ні, не серджусь. Йди одягайся, — командую, збираючи макарони назад у каструлю ― розберусь з ними ввечері.

— Ага! — киває й з готовністю тікає до своєї кімнати.

Сама теж швидко кидаюся до шафи, дістаю просту білу блузку, яка не потребує прасування, спідницю-олівець чемної, пристойної довжини до колін. Збираю волосся у хвіст, ковтаючи трохи холодної кави. Снідати немає часу. Та й апетиту немає.

— Мака-а-ар! Ти вдягнувся? — гукаю, розуміючи, що він там точно щось видумує, замість того, щоб слухатися.

— Зараз!

За кілька хвилин вибігає. Вдягнутий… майже нормально. На ньому різнокольорові шкарпетки, а светр надітий навиворіт.

— Це що за витвір мистецтва?

— Це стиль, мам! — гордо заявляє, широко посміхаючись.

— Гадаю, садок не місце для такого стилю, — бурмочу собі під ніс. Знімаю з нього светр через голову, одягаю правильно. Від цих маніпуляцій волосся на голові сина стає дибки. 

― Хи, я їжачок! ― морщить носа. 

― Їжачок, ― пригладжую неслухняне волоссячко. 

Ставлю перед ним кросівки, сама взуваюсь. Хапаю його рюкзак і свій телефон, перевіряю ключі в сумці. Швидко зав’язую йому шнурки, бо знаю: якщо залишити це йому, ми до садка доберемося тільки до обіду.

— А де мій Тигрик? — раптом зойкає Мака.

— Який ще Тигрик?

— Мій улюблений! Я його взяв із собою!

Зупиняюся. Прокручую в голові, де ця іграшка могла зникнути. І, звісно, згадую.

— Мака, ти знову залишив його у ванній?

— Може бути… — винувато мимрить.

Лечу назад, не роззуваюсь ― підлогу потім помию. Хапаю плюшевого тигра і кидаю до рюкзака.

— Все, йдемо!

Виходимо з квартири. Я в поті чола. Мака, як завжди, в піднесеному настрої. Ніколи не сумує, не засмучується надовго. Щебече щось своє, стрибає через кожну другу сходинку і сміється. Невгамовна дитина, що тут скажеш.

До садка добираємося, як завжди, із пригодами. Ледь виходимо на вулицю, як Мака примудряється перечепитися через власні шнурки. Добре, що хоч не падає — ловлю за капюшон.

— Мамо, ну навіщо так тримати? Я ж не маленький! — обурюється, але за хвилину вже забуває про свій протест, помітивши голуба біля смітника.

— Мака, не чіпай голуба! — кричу, але він уже біжить за ним, розмахуючи руками, наче зараз вилетить сам. Голуб злітає, а мій ураган підлітає до калюжі. І, звісно, в неї потрапляє. Брудні кросівки тепер точно треба прати.

— Це калюжа сама винна, — коментує Мака, дивлячись на мене своїми великими очима.

— Калюжа? Ти серйозно?

— Ну вона ж просто тут лежить, а я... — починає виправдовуватися, але в цей момент витягує з кишені свій сік (як він там опинився й гадки не маю, був у шафці), тягнеться до трубочки і… плям! Половина соку на куртці.

— Макар… — зітхаю, дістаючи серветки з сумки. Протираю йому куртку настільки, наскільки це можливо, але пляма залишається. Врешті здаюся й вирішую, що в садку вже якось переживуть.

Нарешті підходимо до садка, і я думаю, що от-от зітхну з полегшенням. Але, звісно, не так сталося, як гадалося. На останніх метрах Мака вирішує, що йому терміново треба залізти на огорожу, щоб подивитися, як там кіт у сусідньому дворі.

— Мака, спустися! Ми й так запізнюємося!

— Ще трошки, мамо! Я тільки подивлюся на котика! — відповідає, вже нависнувши животом на верхній перекладині.

Ледь знімаю його з цієї огорожі, відчуваючи, як пульс вирує в скронях. Здаю його виховательці, яка дивиться на мене зі співчуттям.

— Добрий ранок, — захекано промовляю. Макар уже рветься на майданчик до інших дітей. Відпускаю.

— Добрий, — проводжає поглядом Макара, якого радо вітають діти.

― Гарного дня, ― вичавлюю винувату посмішку. 

Звучить як знущання. Вихователька певно теж так думає. Але сказати не наважується, знає, я тут не один рік працювала й була на хорошому рахунку в начальства. А вона лиш прийшла, поки випробувальний термін. 

Макар насправді дійсно дуже хороший, і добрий. Він не ображає інших, навпаки завжди заступиться за слабшого. Просто в мене інколи таке враження, що в нього наче якийсь вогник в середині, і чим швидше він рухається, більше справ робить, тим цей вогник краще гаситься. А от якщо його примусити хоч на мить сидіти спокійно ― палає несамовито, й зрештою вибухає. А вибух цей має наслідки катастрофи всесвітнього масштабу. 

Махаю сину рукою на прощання й біжу на зупинку. Запізнююся. Як завжди. А з Макаром інакше ніяк.

Сідаю в маршрутку, витираючи піт із чола. Макар лишився в садку, я видихнула, але тепер починається інший марафон — доїхати до роботи вчасно. Київський ранок, затори, люди тиснуться один до одного, ніби всі разом хочуть поставити рекорд за кількістю пасажирів у маленькому автобусі.

Затискаюсь між якоюсь жінкою з величезними сумками й чоловіком із портфелем, який щось дивиться у телефон. Ледь втримую рівновагу, коли автобус різко гальмує перед світлофором.

— Ви б трохи акуратніше, — кидаю в бік водія, хоч розумію, що це марно.

Дихаю через раз, відчуваючи запахи різних парфумів, хліба з чийогось пакета й кави, що хтось тримає в стаканчику. Остання думка про каву примушує мене мріяти про гарячу чашку в офісі. Але мої думки обриваються, коли чую різкий оклик: