Розділ 2

Макс

Я не вірив своїм очам. Це справді була вона. Ліза. Моє прокляття. Моє перше сильне кохання. Солодке, наче мед, і гірке, наче полин. Перше кохання і перша зрада. Відьма з обличчям янгола й душею, сповненою брехні.

Ніколи не забуду той ранок. Вона казала, що поїхала до бабусі. Наплела щось про хворобу й повідомила, що в понеділок повернеться на пари. І я вірив. Вірив їй навіть не замислюючись. Хоч би хтось попередив чи врізав кулаком, але ні. А тоді я побачив на власні очі: моя Ліза, яку я чекав у понеділок, заради якої брав роботу понаднормово, щоб купити їй обручку, сиділа в парку з однокурсником. Милувалася ним, сміялася.

Гнів накриває, як тоді, п’ять років тому. Ледь стримуюсь, щоб не гупнути кулаком по стіні.

— Максиме Олександровичу? — долинає голос.

Моя незамінна секретарка поправляє окуляри на переніссі.

— У вас усе гаразд?

Степанида Венедиктівна працює на цій фірмі, скільки я пам’ятаю. Можливо, навіть із часів її заснування. Сувора, серйозна, поважна пані з акуратним сивим пучком на потилиці й величезними роговими окулярами.

— Так, усе добре, — ціджу крізь зуби й ховаюся за дверима кабінету.

Як тепер зосередитися на роботі, навіть не уявляю. Змушую себе зібрати всю волю в кулак. Розкис, як соплива баба. Це ж лише випадковість. Обличчя з минулого. З далекого минулого, яке хотілося б забути.

З головою поринаю в роботу, але під кінець дня не маю сили повертатися в порожню квартиру. Там мене поглинуть спогади.

Тягну до останнього, доки не гасне останнє вікно у будівлі. Вигадую справу за справою. Проте перевірений роками метод сьогодні чомусь не працює. Зрештою різко відкидаюсь на спинку крісла дістаю телефон і швидко набираю номер.

— Зайнятий? — питаю, щойно чую зі слухавки трохи сонне “так”.

— Завжди для тебе знайду хвилинку, Максе, — голос знайомого звучить злегка жартівливо. А за ним глухе позіхання.

Дивно, цей такий що й до п’ятої може не спати, а тут задрих ще до десятої.

— Мені потрібна інформація. Вичисти все, що можна знайти про одну дівчину. Фото, соцмережі, чоловік, діти — усе. 

Звісно можна й особову справу глянути, я й глянув. Але що мені з сухих фактів. Я хочу бачити не букви на папері, я хочу бачити її життя.

— Ім'я?

— Ліза. Ліза Лазарчук. 

Вона не змінила прізвище, залишила дівоче. І це чомусь радує. А не повинно, бо я в біса різниця!

— Добре. Дай мені годину.

— Чекаю.

Кидаю слухавку, починаю ходити колами по кабінету. Час тягнеться, як гума. Голова кипить від думок і гніву. 

Через годину телефон вібрує. Пощастило, що він на столі, бо в моїх руках точно б тріснув.

— Все готово, Максе. Посилання й файл уже в тебе на пошті.

— Дякую. Я в боргу…

― З тебе піца!

Скидаю дзвінок, сідаю за ноутбук і відкриваю файл.

Її фото. Вона зовсім не змінилася. Таке ж обличчя, таке ж волосся. В очах те саме хитре світло, яке раніше здавалося мені янгольським. Тепер я знаю — це погляд диявола. Знаходжу інформацію про чоловіка. Славко. От же ж, щастить же виродкам. Одружена з ним. І ще дитина. Син.

Щось стискається всередині. Я дивлюся на зображення її сім’ї, і все кипить. Вона живе спокійно. Сім’я, дитина, чоловік. А я? Мене розірвало після того, як вона вбила все моє життя. 

Вдивляюся в її фото. Вона посміхається. Десь у нутрощах починає нити. Тіло знову реагує на неї, як п’ять років тому. Рука сама тягнеться погладити її зображення на екрані. Дідько! До біса! Хрін їй, відьма!

Зціплюю зуби, кулаки знову стискаються до білого. Довго вона тут не працюватиме. Нема чого. Звільниться, зникне з мого життя. А я зітхну спокійно. І повернуся до свого життя без зайвого бруду.

Їду додому пізніше, ніж зазвичай. Асфальтний пил змішався з запахом літнього вечора, розпечене за день місто повільно остигає, потопаючи в м’якому світлі ліхтарів. Вікна будинків світяться теплом – десь вечеряють, десь переглядають фільми, десь уже вкладають дітей спати. Вулиці порожніють, тільки поодинокі перехожі й таксисти розрізають тишу гулом моторів.

Колись я заздрив усьому цьому. Хотів повертатися додому, знаючи, що на мене чекають. Хотів сім’ю, як у тих, хто зараз сидить у своїх затишних кухнях. З Машею навіть вдалося створити цю ілюзію — принаймні, перший рік. Здавалося, що ось вона, нормальність, ось воно — щастя.

Але жодна ілюзія не стане реальністю, як би не намагався натягнути її на життя, наче сову на глобус.

Монотонний шум двигуна заспокоює, але всередині щось глухо тисне, ніби важкий камінь осів у грудях.

Знайомий поворот, ще кілька хвилин — і під’їжджаю до свого будинку. Паркуюся, виходжу, автоматично замикаю машину на сигналізацію. Під ногами шарудить гравій, у під’їзді пахне чимось чужим — здається, сусіди готували щось зі спеціями. Зрештою, байдуже.

Підіймаюся сходами, ключ провертається в замку.

Двері квартири закриваються за мною, але відчуття порожнечі не зникає. Світло не вмикаю. Просто падаю у крісло біля вікна й дивлюсь у темряву.

Думки вперто тягнуть назад, у минуле. Здається, це було в іншому житті.

***

Залітаю в підсобку, закидаючи куртку на спинку стільця, і краєм ока помічаю новеньку.

Стоїть, маленька, худюща, в джинсах, які явно пережили не один сезон, і в тонкому светрі, що майже не гріє. Руками стискає лямку рюкзака, ніби він її якір у цьому житті. Очі — величезні, насторожені. Світло-карі, але на світлі здаються майже медовими.

— Ти хто? — питаю різко, ще не вловлюючи, чому вона зачепила погляд.

— Ліза, — відповідає неголосно. — Сказали тут зачекати.

— Новенька?

Киває.

Щось у цьому «новенька» здається неправильним. Ніби вона не просто перший день на цій роботі, а взагалі перший день у цьому світі. Наче Совеня, що випало з гнізда.

Я зітхаю, відкриваю шафку, хапаю фартух.