Розділ 1

Серце гупає, б’ється об ребра так, що здається, його чути на весь офіс. Я переконую себе, що це просто збіг. Але глибоко всередині знаю — марно.

Серебрянський М.О. Це він. Той самий Максим Серебрянський. Той, чиї очі, вперте підборіддя та ямочка на щоці живуть тепер у моєму синові. У Макара. Грудка в горлі розростається, тисне, заважає дихати, не те що говорити.

― Отже, Єлизавето Дмитрівно, вам підходять наші умови? ― суворий голос жінки в окулярах змушує повернутися до реальності. Її сивувате волосся зібране в бездоганний вузол на потилиці.

― Місяць випробувального терміну, а потім…

― Так, ― видавлюю з себе.

У мене немає вибору. Потрібна робота, потрібні гроші. Але коли погоджувалася на вакансію через протекцію давнього друга, навіть уявити не могла, що генеральний директор — це Максим. Мій колишній наречений. Той, хто вирвав і розтоптав моє серце.

― Добре. Тоді зараз підійдіть у бухгалтерію, візьміть бланк…

Лариса Павлівна говорить багато, чітко, суворо. Але в моїх вухах — суцільний шум, а всередині тільки цілковите ошелешення. Я молюся, щоб з Максимом не перетнутись у цих нескінченних коридорах. Зрештою, хто я, а хто він.

Спускаюсь на другий поверх. Бухгалтерія в самому кінці. Йду швидким кроком, наче від когось тікаю. Холод пробігає по шкірі, електричні розряди пульсують уздовж спини. Хоча розумію, що у такій великій будівлі ймовірність натрапити на генерального директора — мінімальна. Таблички на дверях промовляють самі за себе: «Архів», «Склад», «Службовий вихід», «Туалет». Я читаю їх, намагаючись не пропустити потрібну. І в цей момент врізаюсь у когось.

Міцні руки хапають мене за талію, втримуючи від падіння.

― Обережніше, шановна, ― звучить оксамитовий чоловічий голос.

Мурашки біжать по спині. Голос змінений — зовсім трішки. Але я все одно його впізнаю.

«Обережніше, кохана…» — спогади блискавкою пронизують свідомість. І сильні руки підхоплюють мене, щоб перенести через калюжу.

― Макс, ти що, ― червонію, зніяковіло посміхаючись. Мені приємно і водночас ніяково. ― Я ж важка.

― Не важча за пір’їнку, ― каже, притискаючи до грудей. ― Я носив би тебе все життя.

Згадка ранить сильніше за будь-які слова. Грудка в горлі стає нестерпною, але я не наважуюсь підвести очі.

Руки відсмикуються. І я відчуваю на собі здивований погляд, який за секунду наповнюється крижаною люттю.

― Уважнішою треба бути. Але, певно, вам це не дано, ― чую їдке зауваження. ― Не дивно, що ви збиваєте людей з ніг, якщо весь час дивитесь у підлогу.

Гнів спалахує на мить. Я підводжу голову, щоб зустрітися з його безсоромними очима. Але наші погляди лише на секунду перетинаються. Він відступає, розвертається й іде, наче й не знає мене, наче це не від нього у мене дитина. Та сама, від якої він так легко відмовився.

Мені терміново треба до вбиральні. Ноги тремтять, у голові гуде. Здається, ось-ось зомлію.

Зачиняюсь у тісній комірчині. Світло вмикається автоматично, і з дзеркала на мене витріщається бліда, мов смерть, дівчина. Очі блищать від непролитих сліз, губи тремтять, серце калатає, мов скажене. Я мушу опанувати себе. Інакше завжди так реагуватиму на нього. А думала, що все минуло, що душа вже не болить. Проте болить. Відразу почала кровоточити, щойно оксамитові нотки його голосу торкнулися слуху.

І що тепер? Тільки йти вперед. Робота й Макар — це найголовніше. Насправді Макар. А через нього — і ця робота.

Гроші тануть, як сніг навесні. Кредит тисне, мов гранітна плита. Якщо не погашу заборгованість, банк забере єдине житло. На вулиці, звісно, не залишимося. Є Слава, який давно “запрошує” нас із Макарчиком жити у нього й натякає на справжній шлюб. Але... млін… почуття провини їсть як іржа. Їло, спочатку. Доки він не переступив межу… 

Підіймаю в беззвучній молитві очі догори: Боже, хай він знайде пошвидше своє кохання і відчепиться від мене. Може тоді все стане на круги своя, і буде як раніше.

Був час, коли думала: «Стерпиться — злюбиться». Але ні. Нічого не злюбилося. Стало гірше… Набагато. Може й моя в цьому провина, що дала надію, а потім відібрала... Може через мене він став такий…

Бризкаю водою на обличчя, витираюсь паперовим рушником. Від жорсткого паперу щоки червоніють — те, що треба. Тепер я вже не схожа на смерть. Дивлюсь знову в дзеркало, згадую слова психолога, бормочу, дивлячись собі в очі: ти ні в чому не винна, це був його вибір, його життя, його нездатність почути”ні”!

Бухгалтер, якого знаходжу через кілька хвилин, майже не звертає на мене уваги. Що йому? Я — дрібна сошка у великій компанії, звичайний менеджер на телефоні. Ще не факт, що пропрацюю тут більше року.

Дорогою додому забігаю в супермаркет і купую торт, а потім із ним прямую до дитячого садка.

Малеча спить — саме час тихої години. Подруга Яна, вихователька, швидко затягує мене до групи. Я роззуваюсь у коридорі, ховаю туфлі під стіл. Яна дає мені капці Марини, нашої нянечки.

Колись і я тут працювала. Але на зарплату вихователя хіба можна і жити, і платити банку кредит? Довелося звільнитися. Добре хоч, що Макарчика залишили. Зараз місця в дитсадках — на вагу золота.

— Ну як ти? — питає подруга, ставлячи електрочайник.

Я втомлено сідаю на стілець і витягаю ноги. Не звикла ходити на підборах. У садку це тільки заважає. Як у такому взутті на майданчику побігаєш із малечею, пограєш у квача чи пострибаєш у класики?

Кидаю погляд на спальню. Малята тихенько соплять, Макарчик підклав кулачок під щічку. Його ліжечко — найближче до дверей. Рожева п’ятка стирчить з-під ковдри.

— Ох, Ян, — беру чашку з кавою. Хоч надворі літо, руки все одно холодні. Притискаю чашку, гріюся. — Ти не повіриш.

Вона сідає навпроти, підпираючи підборіддя кулаком, наче казку слухати зібралася.

— Розказуй.

Зітхаю.

— Директор компанії «СтройБет» — не хто інший, як Максим.