Серце гупає, б’ється об ребра так, що здається, його чути на весь офіс. Я переконую себе, що це просто збіг. Але глибоко всередині знаю — марно.
Серебрянський М.О. Це він. Той самий Максим Серебрянський. Той, чиї очі, вперте підборіддя та ямочка на щоці живуть тепер у моєму синові. У Макара. Грудка в горлі розростається, тисне, заважає дихати, не те що говорити.
― Отже, Єлизавето Дмитрівно, вам підходять наші умови? ― суворий голос жінки в окулярах змушує повернутися до реальності. Її сивувате волосся зібране в бездоганний вузол на потилиці.
― Місяць випробувального терміну, а потім…
― Так, ― видавлюю з себе.
У мене немає вибору. Потрібна робота, потрібні гроші. Але коли погоджувалася на вакансію через протекцію давнього друга, навіть уявити не могла, що генеральний директор — це Максим. Мій колишній наречений. Той, хто вирвав і розтоптав моє серце.
― Добре. Тоді зараз підійдіть у бухгалтерію, візьміть бланк…
Лариса Павлівна говорить багато, чітко, суворо. Але в моїх вухах — суцільний шум, а всередині тільки цілковите ошелешення. Я молюся, щоб з Максимом не перетнутись у цих нескінченних коридорах. Зрештою, хто я, а хто він.
Спускаюсь на другий поверх. Бухгалтерія в самому кінці. Йду швидким кроком, наче від когось тікаю. Холод пробігає по шкірі, електричні розряди пульсують уздовж спини. Хоча розумію, що у такій великій будівлі ймовірність натрапити на генерального директора — мінімальна. Таблички на дверях промовляють самі за себе: «Архів», «Склад», «Службовий вихід», «Туалет». Я читаю їх, намагаючись не пропустити потрібну. І в цей момент врізаюсь у когось.
Міцні руки хапають мене за талію, втримуючи від падіння.
― Обережніше, шановна, ― звучить оксамитовий чоловічий голос.
Мурашки біжать по спині. Голос змінений — зовсім трішки. Але я все одно його впізнаю.
«Обережніше, кохана…» — спогади блискавкою пронизують свідомість. І сильні руки підхоплюють мене, щоб перенести через калюжу.
― Макс, ти що, ― червонію, зніяковіло посміхаючись. Мені приємно і водночас ніяково. ― Я ж важка.
― Не важча за пір’їнку, ― каже, притискаючи до грудей. ― Я носив би тебе все життя.
Згадка ранить сильніше за будь-які слова. Грудка в горлі стає нестерпною, але я не наважуюсь підвести очі.
Руки відсмикуються. І я відчуваю на собі здивований погляд, який за секунду наповнюється крижаною люттю.
― Уважнішою треба бути. Але, певно, вам це не дано, ― чую їдке зауваження. ― Не дивно, що ви збиваєте людей з ніг, якщо весь час дивитесь у підлогу.
Гнів спалахує на мить. Я підводжу голову, щоб зустрітися з його безсоромними очима. Але наші погляди лише на секунду перетинаються. Він відступає, розвертається й іде, наче й не знає мене, наче це не від нього у мене дитина. Та сама, від якої він так легко відмовився.
Мені терміново треба до вбиральні. Ноги тремтять, у голові гуде. Здається, ось-ось зомлію.
Зачиняюсь у тісній комірчині. Світло вмикається автоматично, і з дзеркала на мене витріщається бліда, мов смерть, дівчина. Очі блищать від непролитих сліз, губи тремтять, серце калатає, мов скажене. Я мушу опанувати себе. Інакше завжди так реагуватиму на нього. А думала, що все минуло, що душа вже не болить. Проте болить. Відразу почала кровоточити, щойно оксамитові нотки його голосу торкнулися слуху.
#8 в Любовні романи
#3 в Короткий любовний роман
#5 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.02.2025