Ти (не) дізнаєшся

Пролог

Стискаю в руках невелику картонну коробочку. У ній запакована тоненька смужка паперу, на якій ледь помітні рожеві рисочки. І я не в силі випустити її з рук. Посміхаюся, уявляючи, як розповім про це Максу.

Другу руку відтягує валіза. Я кочу її по плитах вокзалу, і вона стукотить та гепає, шарпаючись щоразу, як коліщатко застрягає у вибоїні.

Макс не зустрів. Мій приїзд — сюрприз. Я казала, що буду завтра. Але терпіти несила. До того ж бабуся могла щось запідозрити. Якщо кілька днів нудоти можна списати на отруєння, то тиждень — навряд.

Потяг прибув о шостій. Метро тільки-но відкрилося, товкучка, як завжди, при вході. І я щиро радію, що маю проїзний. Вистояти чергу до кас ще той квест.

Ледь не підтанцьовую, проходжу турнікет, посміхаюся похмурому сонному працівнику.

Дитина не входила в наші плани. Зараз у всякому разі. Макс закінчує, я тільки-но на третій курс перейшла. Але згодом ми планували мати велику сім’ю. Що ж, доведеться цій сім’ї побільшати трішки раніше.

Від Вокзальної до Голосіївської їхати довго, перехід на Хрещатику, і навіть подрімати можна. Трішки. Зате від метро йти всього п’ять хвилин. І я, замріявшись, навіть не помічаю, як уже стою перед старенькими оббитими дерматином дверима. Наша квартира. Поки знімна, але наша. Спільна. І обличчя знову розпливається в усмішці.

Ключ двічі провертається у замку. Штовхаю дерев’яну стулку і застигаю, наче громом вражена. Бо посеред напівтемного коридору, здивована моєю появою, стоїть дівчина. Красива. Довгонога. Вбрана лише в чоловічу сорочку. Сорочку мого Макса.

― Привіт, ― першою відмирає вона. Посміхається несміло, відтягує поділ, намагаючись прикрити стрункі стегна.

― Привіт, ― відповідаю в тон. Рука міцніше стискає ручку валізи.

― А ти ― Ліза? Сусідка? ― схиляє голову набік, на щоках з’являються ямки. ― Я Маша, дівчина Макса. Ти вибач. Макс говорив, що ти не любиш гостей. Але ж ти, мабуть, завтра приїхати мала. От ми й вирішили... ем… Я вирішила зробити сюрприз, приїхати й погуляти Києвом. Ти не хвилюйся, я сьогодні ввечері вже їду назад у Житомир. Ти проходь. Макс на роботу побіг. Щось термінове.

Вона це все говорить, перемежовує слова з усмішками і сором’язливо стріляє очима з-під вій.

А в мене поступово клітинка за клітинкою відмирає серце.
Макс. Мій Макс і її. Мій і її. Це в голові не вкладається. Просто не вкладається. Раптом стає шкода і себе, і цю Машу. А ще ненароджений маленький клубочок, що причаївся під серцем.

― Я... я, мабуть, піду. 

― Куди? ― здіймає брови. 

― Не хочу вам заважати. 

― Але ж де ти... як? 

― У друзів в гуртожитку, ― вимучено посміхаюсь. І, перш ніж сльози стануть помітні, поспіхом виходжу. А Маша й далі здивовано дивиться мені вслід, продовжуючи обсмикувати поділ сорочки.

Приходжу до тями в парку. Від лавочки тягне холодом. Коротенька курточка геть не захищає поперек. Тепліше стане ближче до опівдня, а поки ранок і невеликий морозець.

Сльози вже вириваються на свободу, біжать по обличчю, і я навіть не стираю їх. Дозволяю капати вільно — все одно ніхто не бачить. У таку рань у парку лише собачники гуляють, а вони більше на своїх улюбленців дивляться, ніж на непримітних дівчат на лавочках.

Знову схлипую. Просто в голові не вкладається, як Макс міг мене так обманути.

Машу я знала. Заочно, звісно. Макс про неї розповідав. Колишня, з якою зустрічався ще зі школи, а потім розійшлися. Так Макс сказав. Мабуть, збрехав. А що, зручно. У Києві я, у Житомирі вона. Безпрограшний варіант.

― Лізка! ― радісний окрик примушує сіпнутися. Підіймаю заплакане обличчя й бачу Славка, одногрупника. ― Що трапилося?

Посмішка хлопця зникає, лице обрамляє тривога.

Хитаю головою, схлипую, киваю. І знову заходжусь у плачу.

Він сідає біля мене, пригортає.

― Лізок, ну ти чого. Заспокойся. Щоб не було, розрулим…

Але я вибухаю новим поривом сліз.

― Розповідай, Лізок.

Можливо, якби Славко підійшов трохи пізніше, я б заспокоїлася, подумала й не стала вивалювати на нього всю правду. Але зараз я занадто збентежена, слабка й просто не здатна думати тверезо.

Славко слухає, не перебиває. Таким зосередженим і серйозним нашого балагура я ще не бачила.

― І ця вагітність... розумієш... ― губи знов починають тремтіти. ― Бабуся не зрозуміє. Як це, без шлюбу… Це розіб’є їй серце. Вона й так нещодавно інфаркт пережила. У лікарні кілька тижнів пролежала. Тільки виписалася. Тільки у себе прийшла.

Славко стискає губи. 

― Не дрейф, Лізок. Я знаю, що ми зробимо. 

― Знаєш? ― мої очі широко розплющуються. 

― Все буде гаразд. І з тобою, і з бабусею.


Вітаю, мої дорогі, у новій історії. 

Обіцяю, буде цікаво, буде емоційно, буде, кінець кінцем, хеппі енд. А вас поки прошу підтримати мою новинку на старті, натиснути вподобайку, написати коментар, якщо книга сподобалась, зачепила. Вам це нічого не вартує, а для мене нескінченне джерело натхнення та надзвичайно сильна мотивація писати далі. 

З любов'ю, ваша Ванілька (=^ ◡ ^=)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше