Стискаю в руках невелику картонну коробочку. У ній запакована тоненька смужка паперу, на якій ледь помітні рожеві рисочки. І я не в силі випустити її з рук. Посміхаюся, уявляючи, як розповім про це Максу.
Другу руку відтягує валіза. Я кочу її по плитах вокзалу, і вона стукотить та гепає, шарпаючись щоразу, як коліщатко застрягає у вибоїні.
Макс не зустрів. Мій приїзд — сюрприз. Я казала, що буду завтра. Але терпіти несила. До того ж бабуся могла щось запідозрити. Якщо кілька днів нудоти можна списати на отруєння, то тиждень — навряд.
Потяг прибув о шостій. Метро тільки-но відкрилося, товкучка, як завжди, при вході. І я щиро радію, що маю проїзний. Вистояти чергу до кас ще той квест.
Ледь не підтанцьовую, проходжу турнікет, посміхаюся похмурому сонному працівнику.
Дитина не входила в наші плани. Зараз у всякому разі. Макс закінчує, я тільки-но на третій курс перейшла. Але згодом ми планували мати велику сім’ю. Що ж, доведеться цій сім’ї побільшати трішки раніше.
Від Вокзальної до Голосіївської їхати довго, перехід на Хрещатику, і навіть подрімати можна. Трішки. Зате від метро йти всього п’ять хвилин. І я, замріявшись, навіть не помічаю, як уже стою перед старенькими оббитими дерматином дверима. Наша квартира. Поки знімна, але наша. Спільна. І обличчя знову розпливається в усмішці.
Ключ двічі провертається у замку. Штовхаю дерев’яну стулку і застигаю, наче громом вражена. Бо посеред напівтемного коридору, здивована моєю появою, стоїть дівчина. Красива. Довгонога. Вбрана лише в чоловічу сорочку. Сорочку мого Макса.
― Привіт, ― першою відмирає вона. Посміхається несміло, відтягує поділ, намагаючись прикрити стрункі стегна.
― Привіт, ― відповідаю в тон. Рука міцніше стискає ручку валізи.
― А ти ― Ліза? Сусідка? ― схиляє голову набік, на щоках з’являються ямки. ― Я Маша, дівчина Макса. Ти вибач. Макс говорив, що ти не любиш гостей. Але ж ти, мабуть, завтра приїхати мала. От ми й вирішили... ем… Я вирішила зробити сюрприз, приїхати й погуляти Києвом. Ти не хвилюйся, я сьогодні ввечері вже їду назад у Житомир. Ти проходь. Макс на роботу побіг. Щось термінове.
Вона це все говорить, перемежовує слова з усмішками і сором’язливо стріляє очима з-під вій.
А в мене поступово клітинка за клітинкою відмирає серце.
Макс. Мій Макс і її. Мій і її. Це в голові не вкладається. Просто не вкладається. Раптом стає шкода і себе, і цю Машу. А ще ненароджений маленький клубочок, що причаївся під серцем.
― Я... я, мабуть, піду.
― Куди? ― здіймає брови.
― Не хочу вам заважати.
― Але ж де ти... як?
― У друзів в гуртожитку, ― вимучено посміхаюсь. І, перш ніж сльози стануть помітні, поспіхом виходжу. А Маша й далі здивовано дивиться мені вслід, продовжуючи обсмикувати поділ сорочки.
Приходжу до тями в парку. Від лавочки тягне холодом. Коротенька курточка геть не захищає поперек. Тепліше стане ближче до опівдня, а поки ранок і невеликий морозець.
Сльози вже вириваються на свободу, біжать по обличчю, і я навіть не стираю їх. Дозволяю капати вільно — все одно ніхто не бачить. У таку рань у парку лише собачники гуляють, а вони більше на своїх улюбленців дивляться, ніж на непримітних дівчат на лавочках.
Знову схлипую. Просто в голові не вкладається, як Макс міг мене так обманути.
Машу я знала. Заочно, звісно. Макс про неї розповідав. Колишня, з якою зустрічався ще зі школи, а потім розійшлися. Так Макс сказав. Мабуть, збрехав. А що, зручно. У Києві я, у Житомирі вона. Безпрограшний варіант.
― Лізка! ― радісний окрик примушує сіпнутися. Підіймаю заплакане обличчя й бачу Славка, одногрупника. ― Що трапилося?
Посмішка хлопця зникає, лице обрамляє тривога.
Хитаю головою, схлипую, киваю. І знову заходжусь у плачу.
Він сідає біля мене, пригортає.
― Лізок, ну ти чого. Заспокойся. Щоб не було, розрулим…
Але я вибухаю новим поривом сліз.
― Розповідай, Лізок.
Можливо, якби Славко підійшов трохи пізніше, я б заспокоїлася, подумала й не стала вивалювати на нього всю правду. Але зараз я занадто збентежена, слабка й просто не здатна думати тверезо.
Славко слухає, не перебиває. Таким зосередженим і серйозним нашого балагура я ще не бачила.
― І ця вагітність... розумієш... ― губи знов починають тремтіти. ― Бабуся не зрозуміє. Як це, без шлюбу… Це розіб’є їй серце. Вона й так нещодавно інфаркт пережила. У лікарні кілька тижнів пролежала. Тільки виписалася. Тільки у себе прийшла.
Славко стискає губи.
― Не дрейф, Лізок. Я знаю, що ми зробимо.
― Знаєш? ― мої очі широко розплющуються.
― Все буде гаразд. І з тобою, і з бабусею.
Вітаю, мої дорогі, у новій історії.
Обіцяю, буде цікаво, буде емоційно, буде, кінець кінцем, хеппі енд. А вас поки прошу підтримати мою новинку на старті, натиснути вподобайку, написати коментар, якщо книга сподобалась, зачепила. Вам це нічого не вартує, а для мене нескінченне джерело натхнення та надзвичайно сильна мотивація писати далі.
З любов'ю, ваша Ванілька (=^ ◡ ^=)
#8 в Любовні романи
#3 в Короткий любовний роман
#5 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.02.2025