Там, де я є

Колись вона думала, що щастя — це точка.
Місце, до якого треба дійти.

Стан, який потрібно заслужити.
Мить, яка нарешті скаже: “ось тепер достатньо”.

Але життя виявилось іншим.
У ньому не було фінальної крапки.
Не було ідеального моменту, де все стає правильно назавжди.

І це більше не лякало.
Бо одного дня вона відчула:
щастя — це не те, що чекає попереду.
Це те, що вже тихо є всередині.

У простих речах.
У ранковому світлі, що лягає на підлогу.
У спокої, який більше не потрібно шукати.
У собі — без бажання стати кимось іншим.
Вона більше не намагалася бути ідеальною.

Не порівнювала.
Не поспішала.
Вона навчилась жити.
Не тікати від болю — але й не залишатися в ньому.
Не чіплятися за щастя — але дозволяти йому бути.

І найважливіше —
вона перестала шукати себе.
Бо зрозуміла:
вона ніколи не губилася.

Вона просто ставала.
Крок за кроком.
Від тиші — до світла.
Від болю — до себе.
І тепер, дивлячись у дзеркало,
вона не шукала недоліків.

Вона бачила шлях.
І в цьому погляді було більше любові, ніж будь-коли раніше.
Бо тепер вона знала:
все, що було — не даремно.
Усе вело сюди.
Туди, де вона є.

Вірш
Я більше не йду — я вже зупинилась,
У тихій миті, де дихає день.
Я більше не шукаю, не б’юсь і не міряю —
Скільки ще треба пройти цих ступенів.

Я просто живу. І цього вже достатньо.
Без зайвих питань і чужих висот.
Бо щастя — не десь, не колись і не завтра,
Воно народилось у мені,  у душі.

Я ніжно приймаю і світло, і тіні,
Не ділю себе більше на “правильно й ні”.
Бо саме в цій цілісній, тихій людині
Знайшла я усе, що шукала в житті.

І якщо мене спитають: “де твоя сила?” —
Я тихо всміхнусь, не шукаючи слів.
Бо сила — не в тому, ким я колись була…
А в тому, що я нарешті є.