Тиша, яка болить

Іноді тиша — це не про спокій.
Іноді тиша — це про слова, які так і не наважились народитися.

Вона сиділа біля вікна, дивилась кудись у простір, але насправді — всередину себе.
Там було більше шуму, ніж у будь-якому місті.
Там були недосказані розмови.
Там були погляди, які обіцяли більше, ніж дали.

Там було “залишайся”… яке так ніхто і не сказав.
Вона звикла бути сильною.
Звикла посміхатися тоді, коли всередині щось тихо ламалось.

Звикла не питати “чому”, бо боялася почути відповідь.
Але найбільше вона звикла мовчати.
Мовчати про те, що болить.
Про те, що не склалося.
Про те, що любила більше, ніж варто було.
І ця тиша…

Вона не була пустою.
Вона була наповнена.
Криком, який ніхто не чув.
Сльозами, які не завжди падали.
І надією… яка вперто не хотіла вмирати.

І в якийсь момент вона зрозуміла:
найстрашніше — це не коли тебе не чують.
Найстрашніше — це коли ти сама перестаєш говорити з собою чесно.

Вона закрила очі.
І вперше за довгий час дозволила собі відчути все.
Без виправдань.
Без прикрас.
Без страху.
Бо, можливо, саме з цього і починається шлях —
не з відповіді, а з чесності.

Вірш
Тиша в мені не про спокій — про втому,
Про крик, що навчився звучати без слів.
Я довго шукала себе у чужому,
І губила там сенс, і губила там дім.

Я вчилась мовчати красиво і тихо,
Ховати під усмішку тріщини душ.
Та правда, як світло, не любить полишків —
Вона проростає крізь темряву стуж.

І навіть коли я здавалась безсилою,
Коли все всередині падало в ніч —
У серці жила незламна іскрина,
Яка не дозволила просто згоріть.

Тепер я не тікаю — я чесно дивлюся,
У ті глибини, де боляче йти.
Бо там, де колись я боялась торкнутись —
Почала потрохи світитися… я.