Розділ 39. Єва

​Вхідні двері пентхауса піддалися мені не з першого разу. Намагатися провернути ключ у замку, коли під однією пахвою ти затискаєш пачку безлактозного молока, а двома руками тримаєш розповзаючий пластиковий пакет із п’ятнадцятьма глянцевими примірниками власного позору — це квест, вартий олімпійської медалі з художньої гімнастики.

​Нарешті замок піддався, і я буквально ввалилася всередину, важко дихаючи і підбиваючи коліном гору преси, яка так і норовила висипатися прямо на дорогий паркет передпокою.

​— О, тьотя Єва прийшла! — долинав бадьорий голос Дані з вітальні.

​Я зазирнула туди через плече. Мій маленький племінник сидів на килимі в оточенні цілої барикади з різнокольорових кубиків Lego та гоночних машинок. Рятувальні собаки з екрана телевізора все ще голосно гавкали, виконуючи якусь чергову місію, і Даня був повністю поглинутий процесом побудови гаража. Слава богу, дитина задоволена й не помічає мого емоційного колапсу.

​А от головний бос цього рівня чекав на мене там, де я й очікувала. На кухні.

​Єгор Бойко сидів за барним островом у тій самій домашній футболці, яка так невимушено облягала його широкі плечі. На його лівій щоці все ще величаво палахкотів пожежник Маршал у касці — мій нічний подарунок. Перед ним стояла чашка, з якої підіймався тонкий затишний шлейф свіжозвареної кави, а сам він абсолютно спокійно, з виглядом середньовічного монарха, що перевіряє податкові звіти селян, гортав щось у своєму планшеті.

​Цей його залізобетонний спокій у поєднанні з пластирем із мультика діяв на мою нервову систему як червона ганчірка на бика.

​Я рішуче зробила три широкі кроки, підлетіла до барної стійки і з глухим, важким звуком «ХРАСЬ!» гепнула всю стопку журналів прямо перед його носом. Пакет остаточно тріснув, і глянцеві обкладинки розсипалися по мармуровій поверхні вентилятором. Стопка приземлилася так близько до його чашки, що порцеляна жалібно дзинькнула, а гаряча кава ледь не плеснула через край. Єгор встиг перехопити її в останню секунду, навіть не здригнувшись. Його пальці завмерли на ручці, а брови повільно поповзли вгору.

​Він спокійно перевів погляд з планшета на паперову барикаду, потім на мене. Його очі вивчали моє розпатлане волосся, важке дихання та пачку молока, яку я все ще войовничо стискала в лівій руці.

​— Ти... ти бачив це?! — замість «привіт» випалила я, тицяючи пальцем у верхній журнал, де ми з ним пристрасно зливалися в екстазі під спалахами камер. 

​Єгор повільно поставив чашку на стіл. На його губах з’явилася ця його фірмова, ледь помітна посмішка, від якої мені зазвичай хочеться кинути в нього чимось важчим за пластикову аптечку. Він абсолютно невимушено протягнув руку, взяв один із примірників «Світського хронікера» і підніс ближче до обличчя, розглядаючи обкладинку з професійним інтересом забудовника.

​— Хм. Скупила весь тираж у найближчому кіоску? — спокійно запитав він, навіть не намагаючись приховати задоволення у голосі. — Практично. Думаю, прес-служба оцінить твій внесок у наш медіа-рейтинг. А фото, до речі, чудове. Подивіться на нас — яка закохана пара. Світло виставлено ідеально, ракурс правильний, тіні від бегоній додають загадковості. Я б навіть сказав, це найкращий мій знімок у пресі за останні п’ять років.

​Я аж повітрям поперхнулася від такої нахабності. Схопивши вільний стілець навпроти нього, я з гуркотом сіла, спираючись ліктями на мармур і нависаючи над журналами.

— Бойко, ти серйозно?! — мій голос зірвався на обурений шепіт, щоб не привертати увагу Дані. — Тобі смішно? Нас зняли! Нас виставили на першу шпальту як якихось підлітків, що затискаються по кутках! Це... це ж катастрофа! Це порушення всього, що тільки можна! Що тепер буде?

​Єгор акуратно відклав журнал убік, повернув планшет екраном до мене і серйозно подивився прямо в мої панікуючі очі. Його тон миттєво змінився на діловий і залізобетонний.

​— Це не катастрофа, Єво. Це саме те, що хотіла бачити суддя Олена Вікторівна.

​Він зробив невеликий ковток кави і продовжив, чітко карбуючи кожне слово:

— Згадай її умову. Або у Дані з’являється повноцінна, стабільна, любляча родина, або малий повертається до притулку до з’ясування нових обставин. Все йде точно за планом. Вона, суддя, вже побачила ці знімки — мені пів години тому телефонував Степан Степанович. Це він організував витік фотографій у це конкретне видання через свої канали, щоб закріпити наш учорашній успіх на благодійному вечорі.

​Я затамувала подих. Моє серце, здається, взагалі перестало битися.

— І що... що ще сказав Степан Степанович? — тихо запитала я.

​— Степанович сказав, що призначена дата фінального суду. Через три дні, — Єгор подався трохи вперед, і його погляд став максимально зосередженим. — І ще він через свої зв’язки дізнався, що суддя Олена Вікторівна більш ніж задоволена. Преса гуде, світське товариство в захваті, репутація холдингу чиста, а ми з тобою виглядаємо як молодята в розпалі медового місяця. Її рішення щодо офіційної опіки над Данею у нас в кишені, Єво. Ми перемогли.

​Я відчула, як усередині мене закрутилася якась дивна суміш полегшення і... незрозумілої тривоги.

— Так... це ж чудово, — пробурмотіла я, дивлячись на свої пальці. — Ми одружилися заради Дані. Ми домовилися, що це все фіктивно. Заради малого.

​— Так, ми одружені перед законом. Офіційно, — підтвердив Єгор.

​— Фіктивно, — знову вперто повторила я, наче намагалася захиститися цим словом від його магнетичного погляду. — Наш контракт діє до рішення суду. Потім розлучення.

​Єгор раптом замовк. Він повільно відклав планшет убік, повністю прибираючи з обличчя будь-яку іронію чи діловий настрій. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше — глибоко, пронизливо, без свого звичного залізобетонного щита. Пластир із цуценям на його щоці чомусь більше не виглядав смішним. Навпаки, атмосфера на кухні стала настільки густою, що її можна було різати ножем.

​— Знаєш, Кравченко... — тихо почав він, і його голос став хрипким, глибоким, від чого в мене всередині все стиснулося. — Мені набридло це слово. «Фіктивно». Я хочу сказати тобі дещо. Про все те, що я відчуваю насправді.