Розділ 38. Єва

​Так, я втекла. Я, Єва Кравченко, горда, незалежна фрілансерка, яка ніколи ні перед чим не пасувала, ганебно накивала п'ятами від будівельного магната. І я абсолютно, стовідсотково відкрито зізнаюся в цьому сама собі, тупо стоячи посеред відділу молочної продукції у величезному, залитому люмінесцентним світлом супермаркеті.

​В руках я стискала пачку безлактозного молока так, ніби це був мій єдиний рятівний круг у цьому божевільному океані фіктивного сімейного життя. Що найсмішніше — Даня чудово п'є звичайне молоко, у нього немає жодної алергії, але мені потрібна була залізобетонна легенда. Брехня, яку я зліпила на ходу, вимагала матеріального підтвердження. Тому тепер я ходила між стелажами з цією нещасною пачкою, роблячи максимально зосереджений вигляд, наче вибираю між органічним продуктом і супер-органічним, а сама просто безбожно тягнула час.

​«Про що він хотів поговорити? — ця думка, як настирлива муха, крутилася в моїй голові, заважаючи зосередитися на цінниках. — "Єво, я хотів дещо сказати тобі з приводу вчорашнього..." Боже, Бойко, ну навіщо? Навіщо ти взагалі почав мене обіймати вранці? Навіщо підсунувся ближче? Тобі мало було тераси й машини?!»

​Я згадала важкість його руки на своїй талії, його гаряче дихання біля мого вуха, і по моїй спині знову пробіг табун наелектризованих мурашок. Я ледь не впустила те нещасне молоко на кахельну підлогу. «Що все це означає? Це якась нова стратегія, щоб перевірити мою витримку? Чи він просто знущається з мене, знаючи, як сильно на мене діють його поцілунки? Залізобетонний Бойко грає м'язами, а я маю вдавати, що я кам'яна статуя?! Ну ні, пане мільйонер, я на це не куплюся».

​Поблукавши між рядами з бакалією ще хвилин двадцять і вивчивши склад усіх макаронних виробів у радіусі трьох метрів, я зрозуміла, що більше залишатися тут не можу — охоронець біля кас уже почав дивитися на мене з підозрою, ніби я планую винести це безлактозне молоко контрабандою під футболкою.

​Я розплатилася, тримаючи в руках один-єдиний фірмовий пакет, у якому самотньо бовталася пачка молока, і вийшла на вулицю. Червневе сонце вже припікало на повну, місто шуміло машинами, і я повільно побрела в бік нашого житлового комплексу, прокручуючи в голові план наступного етапу евакуації: прийти, швидко засунути молоко в холодильник, схопити планшет і вдавати, що я працюю, не знімаючи навушників. Ідеально.

​Але моєму геніальному плану не судилося здійснитися.

​На пів дорозі до дому, прямо біля перехрестя, мій погляд перечепився за старий газетний кіоск. Поруч із ним на вулиці стояв залізний стелаж, густо завішаний свіжою пресою, глянцевими журналами та кросвордами. І там, прямо по центру, на обкладинці найпопулярнішого щотижневика «Світський хронікер», красувалося... наше фото.

​Я застигла на місці, наче мене щойно вдарило розрядом струму. Пакет із молоком із гуркотом випав із моїх рук, приземлившись прямо на асфальт, але я цього навіть не помітила.

​Це було фото з учорашньої тераси. Спалахи репортерів таки зловили той самий момент. Знімок був зроблений трохи знизу і здалеку, крізь листя тих самих бегоній, про які говорив Єгор, що робило кадр неймовірно кінематографічним, пристрасним і... інтимним. Він тримав мене за підборіддя, його губи були притиснуті до моїх, мої пальці потонули в його волоссі, а моя смарагдова сукня виглядала в променях нічного освітлення просто божественно. Навколо нас ніби витала якась шалена, майже відчутна наелектризована хмара.

​А зверху, великими рожевими літерами, гордо майорів заголовок: «ЗАЛІЗОБЕТОННЕ КОХАННЯ: ЄГОР БОЙКО ТА ЙОГО ТАЄМНИЧА ДРУЖИНА ПІДІРВАЛИ БЛАГОДІЙНИЙ ВЕЧІР ПРИСТРАСНИМ ПОЦІЛУНКОМ!»

​— О боже... — прошепотіла я, відчуваючи, як земля повільно уходить з-під моїх ніг.

​Я на неслухняних колінах підскочила до стелажа, схопила один примірник журналу і гарячково почала гортати його прямо на ходу, ледь не розриваючи глянцеві сторінки. На розвороті п'ятої сторінки на мене чекав цілий репортаж. Там були фотографії нашого виходу в хол, моє усміхнене обличчя, і величезний текст, де цитувалися мої вчорашні відповіді журналістам: «"Він будує хмарочоси, але для мене він побудував дещо більше..." — ексклюзивне зізнання Єви Бойко. Пара виглядала настільки гармонійно, що жодних сумнівів у щирості їхніх почуттів не залишилося навіть у найбільших скептиків! А їхній нічний поцілунок на терасі став справжньою сенсацією вечора!»

​У мене перед очима все попливло. Журналісти таки були! Єгор не брехав! Але якщо Олена Вікторівна, наша сувора суддя, побачить цей журнал... чи навпаки, якщо його побачать вороги Бойка... Боже, а якщо преса почне копати далі й дізнається про наш контракт?!

​Паніка накрила мене з головою. Я не знайшла нічого кращого, ніж діяти радикально й абсолютно імпульсивно.

​— Жіночко! — крикнула я, налякавши продавчиню, яка мирно пила чай всередині кіоску, визирнувши у віконце. — Жіночко, дайте мені... дайте мені всі ці журнали!

​Продавчиня — літня пані в смішних окулярах на ланцюжку — повільно відставила чашку, протерла скло й уважно подивилася спочатку на обкладинку «Світського хронікера», а потім на мене. Моє темне волосся, яке я так і не зібрала в пучок, яскраво палахкотіло на сонці, а обличчя після бігу й паніки було точнісінько такого ж кольору, як рожевий заголовок на глянці.

​Пані в окулярах перевела погляд на фото, потім знову на мене, і її очі округлилися від подиву.

— Ой... Оце так так... А це що, ви на фотографії?! — сплеснула вона в долоні, ледь не випадаючи з віконця від цікавості. — Боже мій, жива знаменитість! Ви ж дружина того красеня-мільйонера, ну як його... Бойка!

​— Ні! — злякано збрехала я, активно махаючи головою і намагаючись сховати обличчя за журналом. — Ні, що ви! Зовсім не я! Я просто... я просто її палка шанувальниця! І взагалі, я колекціоную журнали з зеленими елементами на обкладинці! Це моє хобі! Дайте мені всі примірники, які у вас є, швидко, будь ласка!