Розділ 36. Єгор

​Коли за Євою зачинилися двері кухні, я ще хвилину просто сидів на барному стільці, тупо витріщаючись на зачинені двері. На моїй щоці все ще палало місце, де її тонкі пальці з силою притиснули пластир. Я підвівся, підійшов до дзеркальної поверхні двовершкового холодильника і нарешті розглянув себе.

​З відображення на мене дивився солідний чоловік, власник будівельного холдингу, людина, яка керує тисячами робітників і ворочає мільйонними контрактами. І все б нічого, якби з моєї лівої щоки на мене не витріщалося яскраво-червоне цуценя Маршал у пожежній касці.

​— «Щенячий патруль», серйозно? — пробурмотів я собі під ніс, торкаючись пальцем краю наліпки. — Кравченко, ти точно колись мене доконаєш.

​Я важко зітхнув, вимкнув на кухні світло і побрів до своєї спальні. У кімнаті панував ідеальний лаконічний порядок — жодних зайвих деталей, усе в сіро-чорних тоннах, як я люблю. Повна протилежність хаотичному світу Єви.

​Я скинув білу сорочку, яка після сьогоднішнього марафону здавалася мені гальмівною сорочкою, і пішов у душ. Прохолодна вода мала б повернути мені мій фірмовий залізобетонний спокій, але не цього разу. Навіть під крижаними струменями я продовжував відчувати на своїх губах її присмак — суміш дорогого шампанського, полуничного блиску і чистої, непідробної люті, якою вона дихала мені в обличчя на терасі.

​Загорнувшись у рушник, я ліг у своє величезне ліжко, закинув руки за голову і вставився в стелю. Годинник на тумбочці показував пів на четверту ранку. Зазвичай у такий час я сплю як убитий, адже мій мозок чітко знає: о восьмій ранку — наради, перевірки об'єктів, кошториси. Але зараз мій внутрішній комп'ютер просто завис. Процесор задимівся, видаючи одну й ту саму помилку системи: Єва Кравченко.

​Я заплющив очі й перед очима миттєво попливли кадри сьогоднішнього вечора.

​Спочатку хол пентхауса перед виїздом. Коли вона вийшла зі своєї кімнати в цій смарагдовій сукні. Я тоді ледь не забув, як розмовляти. Тонка тканина облягала кожну лінію її тіла, а темне волосся, яке вона зазвичай збирала в якийсь божевільний пучок, було покладене ідеальними хвилями. Вона виглядала так, ніби зійшла з полотна якогось класика, і я вперше зловив себе на думці, що ця дівчина бісово приваблива. Не просто мила, а розкішна жінка, від якої важко відвести погляд.

​Потім — благодійний вечір. Атака журналістів. Будь-яка інша дівчина на її місці, без досвіду публічних виступів, або розплакалася б, або наговорила б зайвого. Але моя фіктивна дружина видала такий перл про «свою людину», що я сам на секунду повірив, ніби ми з нею пройшли крізь вогонь і воду. Вона врятувала мою репутацію так витончено, що навіть Степанович, який зазвичай критикує все підряд, у залі тихцем показав мені великий палець.

​А далі... далі була тераса.

​Я згадав, як вона влетіла туди, розмахуючи своїми тонкими руками, з палаючими очима і криками про те, що я «затискаюся з куркою». Вона була така щира в своєму гніві. І така кумедна. Я ж одразу зрозумів, що це не просто турбота про суд чи опіку над Данею. Це були чисті, стовідсоткові жіночі ревнощі. Вона приревнувала мене до дружини мого старого партнера, яка просто трималася за моє плече!

​І коли я сказав їй про це прямо в обличчя, а вона почала пирхати, заперечувати й кусати губи... я просто не втримався.

​Я повернувся на бік, кутаючись у ковдру, і тихо вилаявся в темряву спальні. Журналісти на терасі справді були — прес-служба потім підтвердила, що нас знімали здалека. Але я поцілував її не через камери. І біля машини, коли навколо вже не було жодної живої душі, крім нашого переляканого водія, я притягнув її до себе не для «закріплення матеріалу».

​Я просто шалено, до нестями хотів її поцілувати. Хотів відчути, як її губи відповідають на мій натиск, хотів зламати цей її вічний щит сарказму та незалежності. І вона відповіла. На терасі вона відповіла так, що в мене всередині ледь не розплавився мій залізобетонний фундамент. А потім, звісно, згадала, що вона горда Кравченко, і вліпила мені такого ляпаса, що в мене й досі ліве вухо трохи закладає.

​Я посміхнувся в темряву, згадуючи, як вона потім панікувала через цю подряпину. Дмухала, кричала «завмри», тримала мене за підборіддя своїми маленькими, але дивовижно сильними долонями. У цей момент, коли вона майже торкалася своїм носом мого, мені хотілося наплювати на всі контракти, правила й автономне проживання в пентхаусі.

​— Що з тобою відбувається, Бойко? — запитав я сам себе вголос.

​Відповідь мені дуже не подобалася. Вона не вкладалася в жоден бізнес-план. Я, здається, закохуюся. Вперше за довгі роки і повної зневіри в жінках, я почав відчувати щось справжнє до дівчини, яка взагалі не підходить під мій стандартний тип «ідеальної супутниці». Вона хаотична, емоційна, б'ється кулаками, клеїть на мене дитячі пластирі й постійно сперечається.

​Але найгірше було інше.

​У нас є чітка умова. Фіктивний шлюб. Як тільки відбудеться фінальний суд і ми отримаємо офіційну опіку над моїм сином Данькою, наш контракт закінчиться. Ми повинні подати на розлучення. Єва забере свої речі й піде. Вона повернеться до свого життя.

​Я уявив на секунду цей величезний, порожній пентхаус без її дурних чашок з недопитою кавою на мармурових столах. Без її яскравих фарб у дитячій кімнаті. Без її сміху, яким вона заливається, коли грає з Данею в залі. Без цього запаху її полуничних парфумів, який зараз, здається, просочив навіть мою спальню.

​І всередині мене щось важко, болісно стиснулося.

​Я раптом чітко, з повною залізобетонною впевненістю зрозумів: я не хочу, щоб вона йшла. Я не хочу цього розлучення. Я хочу, щоб цей шлюб перестав бути фіктивним. Але як пояснити це жінці, яка щойно виставила мені ультиматум на кухні й чітко розмежувала наші ліжка?

​Годинник показав рівно четверту ранку. За чотири години прокинеться Даня. А за три з половиною години — тобто зовсім скоро — Єва, згідно з нашим контрактом, має тихо прийти до моєї спальні й лягти поруч, щоб створити видимість ідеальної родини на випадок раптового візиту соцпрацівників.