Розділ 35. Єва

​Нічний пентхаус зустрів нас оглушливою, майже стерильною тишею. Після багатогодинного гулу благодійного вечора, вибухів журналістських спалахів та емоційного урагану, який ми привезли з собою в салоні авто, ця тиша здавалася майже відчутною на дотик. Наче ми переступили поріг іншого виміру, де немає пані Бойко в смарагдовій сукні та залізобетонного магната, а є просто двоє втомлених людей, які заплуталися у власній брехні.

​Лариса Петрівна чекала на нас у вітальні, тихо читаючи книгу під торшером. Вона лагідно посміхнулася, запевнила нас, що Даня поводився як справжній янголятко, швидко зібралася й поїхала на таксі, яке їй викликав Єгор.

​Як тільки за нянею зачинилися двері, я, підібравши поділ шовкової сукні, навшпиньках рушила до дитячої кімнати. Плавним рухом прочинила двері, заглядаючи всередину. У кімнаті панував затишний напівморок, який розганяв лише маленький нічник. Даня спав. Мій маленький хлопчик розпластався на ліжку, затиснувши під пахвою свого улюбленого плюшевого ведмедя, і мірно, сопучи носом, бачив уже десятий сон. Всередині мене розлилося неймовірне тепло. «Заради тебе, маленька кнопочко. Все це було заради тебе. Навіть силіконові кури, божевільні репортери й... поцілунки твого біологічного татка». Я тихо прикрила двері й повернулася в коридор.

​Єгор уже встиг зняти свій темно-сірий піджак і жилетку. Він залишився в одній сніжно-білій сорочці, верхні ґудзики якої були розстебнуті, а рукава недбало закочені до ліктів. Без свого броньованого офіційного костюма він виглядав менш залізобетонним, але чомусь ще більш небезпечним для моєї нервової системи.

​— Так, постраждалий, кроком руш на кухню, — скомандувала я, намагаючись повернути собі тон строгого наставника. — Сідай на стілець і не крутися. Зараз я буду проводити польову хірургію.

​Єгор лише втомлено хмикнув, але сперечатися не став. Він слухняно пройшов на кухню і сів на високий барний стілець біля острова. Я попрямувала до ванної, дістала з шафки білу пластикову аптечку з червоним хрестом і повернулася назад.

​Розставивши на мармуровій поверхні перекис водню, ватні диски та пачку пластирів, я підійшла до нього впритул. Ми опинилися на відстані одного подиху. Я рясно змочила ватний диск перекисом і рішуче піднесла до його обличчя.

​Єгор сидів абсолютно спокійно, розслаблено закинувши голову і дивлячись на мене з легкою, ледь помітною іронією. Але варто було мені лише злегка торкнутися просоченою антисептиком ватою його подряпини, як перекис миттєво зашипів, вступаючи в реакцію.

​— Чорт, Кравченко! — засичав Єгор, і його залізобетонне обличчя перекосилося від несподіваного болю. Він різко відсахнувся назад, мало не впавши зі стільця. — Ти чим мене мажеш? Кислотою акумуляторною?! Запекло так, наче ти мені туди солі насипала!

​— Сидіти! — гаркнула я, втрачаючи терпіння.

​Моя права рука діяла швидше, ніж мозок. Я витягла вільну ліву долоню і міцно, залізною хваткою схопила Бойка за підборіддя, буквально фіксуючи його голову в одному положенні, щоб він не міг поворухнутися. Його одноденна щетина приємно поколювала мені шкіру на пальцях, а гаряче дихання обпалювало зап'ястя.

​— Не рухатися, я сказала! Хто з нас чоловік — ти чи я? Побудував хмарочоси, а від краплі перекису тікає, як першокласник від щеплення. Завмри, Бойко, інакше я тобі ще й йодом зверху залюю для профілактики!

​Єгор замружився, але під моєю хваткою затих. Його очі відкрилися і зустрілися з моїми. Так близько. Я бачила кожну цяточку в його зіницях. Поки я акуратно промокала подряпину, змиваючи запечену кров, на його губах знову з'явилася ця нестерпна, знущальна посмішка.

​— Кравченко, а поцілувати, як у дитинстві? — раптом тихо, з хрипкими нотками промовив він, не зводячи з мене очей. — Ну, знаєш, оцей ваш відьомський ритуал: «У котика не болить, у собачки не болить, а в Єгорчика...»

​Я мало не поперхнулася власним слиною від такої нахабності.

— А що ще тобі зробити, Бойко? — єхидно запитала я, закручуючи пляшечку з перекисом. — Може, ще колискову заспівати і по голівці погладити?

​— Достатньо просто поцілунку, — абсолютно серйозно, без краплі жарту відповів він, продовжуючи тримати мене своїм магнетичним поглядом.

​Моє серце знову зрадницьки пропустило удар. «Ні, ні, ні, Кравченко, тримай оборону! Тобі вистачило тераси й машини!»

​— Ні! — відрізала я.

​Я швидко залізла в пачку, витягла перший-ліпший пластир, здерла захисний шар і... наклеїла його прямо на його вилицю. А щоб закріпити результат і помститися за його провокації, я з усієї сили притиснула його пальцем прямо до свіжої рани.

​— Ауч! — скривився Єгор, хапаючись за моє зап'ястя. — Ну ти й садистка, Кравченко!

​Я зробила крок назад і з тріумфом подивилася на результат своєї роботи. На щоці суворого, залізобетонного мільйонера, голови величезного будівельного холдингу, тепер гордо красувався яскравий, кольоровий лейкопластир із зображенням цуценят із мультфільму «Щенячий патруль». А саме — життєрадісного Маршала в пожежній касці. Це виглядало настільки комічно і безглуздо в поєднанні з його білою розстебнутою сорочкою і суворим поглядом, що я не стрималася і голосно захихотіла.

​— Ось тепер точно не болітиме! — весело оголосила я, швидко складаючи всі медикаменти назад у пластикову коробку і закриваючи кришку. Поставила аптечку на місце і повернулася до нього, витираючи руки серветкою. — Все, процедуру завершено. Тепер ти повністю вільний, пане Бойко. Можеш іти відпочивати.

​Я розвернулася, збираючись піти до своєї кімнати, але Єгор раптом піднявся зі стільця, і його голос зупинив мене біля самого виходу з кухні:

— Зачекай, Єво. А як же... спати? Ти хіба не прийдеш до мене в кімнату?

​Я повільно повернулася, схрестивши руки на грудях, і подивилася на нього так, ніби він щойно запропонував мені інвестувати в фінансову піраміду.

— Ну, Даня ж спить? — запитала я очевидне. — Спить. Причому давно і дуже міцно.

​— І що з того? — Єгор щиро насупився, торкаючись пальцем пластиря з цуценятами на щоці.