Розділ 34. Єва

​Весь залишок вечора пролетів для мене як у тумані, щедро розбавленому дорогим шампанським, яке я глушила келих за келихом просто для того, щоб не збожеволіти. Весь цей час «залізобетонний магнат» поводився так, ніби між нами нічого не сталося. Ну абсолютно! Наче це не він десять хвилин тому на терасі мало не позбавив мене кисню, перетворюючи мої губи на солодке місиво.

​Єгор посміхався партнерам, обговорював інвестиції в нові житлові комплекси, тиснув руки міністрам і час від часу так невимушено притримував мене за талію, що я ледь не заричала від цієї його залізорядної витримки. Мене ж зсередини просто розривало від обурення. Погляд так і косив на його бездоганний профіль, а в голові крутилася одна й та сама нав'язлива думка: «Він зробив це просто так. Журналісти? Та які, до біса, журналісти на темній терасі?! Він просто знайшов ідеальний привід, щоб заткнути мені рота, коли я почала критикувати його світську поведінку!» Ця здогадка з кожною хвилиною здавалася мені все більш реальною і все більш образливою.

​Нарешті цей ярмарок марнославства підійшов до кінця. Ми попрощалися з останніми гостями і попрямували до виходу. Нічне повітря приємно остудило моє палаюче обличчя. Наша машина вже чекала біля бордюру, водій чемно відчинив задні двері, а навколо — о диво! — не було жодного фотографа чи репортера. Тільки тиха вулиця, світло ліхтарів і ми двоє. Ідеальний момент для розплати.

​Я зупинилася прямо перед відкритими дверима авто, розвернулася до Бойка і, не стримавшись, з усієї сили вліпила йому кулаком у плече.

​Бум!

​— Ауч! Кравченко, ти що, геть здуріла?! — Єгор аж заточився назад, потираючи плече і дивлячись на мене так, ніби я щойно витягла з клатча бойову гранату. Його темно-сірий піджак навіть трохи перекосився від мого удару. — Ти що, бляха, робиш?! За що?!

​— Це за те, що ти мене поцілував на терасі, Бойко! — прошипіла я, задихаючись від люті, яка збиралася в мені останні дві години. Я підняла вказівний палець, ледь не тицяючи йому в ніс. — «Журналісти з правої сторони», так?! «Не палися», так?! Та ти просто скористався моментом! Звідки мені знати, може там взагалі нікого не було, і ти це зробив навмисно, щоб я просто замовкла і не заважала тобі будувати з себе ідеального сімейного чоловіка?!

​Єгор на секунду застиг, а потім його обличчя перекосила хижа, абсолютно не бізнесова усмішка.

— Серйозно? Кравченко, я рятував нашу ситуацію і наш фіктивний шлюб перед об'єктивами «Світського хронікера», які стирчали за кущами бегоній! Там були журналісти! Але якщо ти думаєш, що я зробив це тільки для того, щоб ти замовкла... Тоді дивись сюди. Зараз їх точно немає.

​Я навіть не встигла закрити рота від подиву, як його велика, гаряча долоня знову по-хазяйськи лягла мені на талію. Він одним різким рухом притягнув мене до себе, втискаючи моє тіло в свій залізний торс, і без жодних попереджень знову впився в мої губи.

​Мої очі розширилися до розмірів кришталевих тарілок у банкетній залі. Увесь мій внутрішній світ вибухнув панікою. «Що він собі дозволяє?! Тут?! При водієві?! Без камер?!»

​Спрацював чистий інстинкт самооборони. Я з силою відштовхнула його в груди і, не контролюючи власну руку, розмахнувшись дала йому дзвінкого ляпаса.

​Хлясь!

​Звук розлетівся порожньою вулицею. Водій біля машини, здається, раптово зацікавився власною взуттєвою шнурівкою і спробував злитися з бетоном.

​— Та бляха, Єво, досить мене бити! — просичав Єгор, перехоплюючи мої зап'ястя і важко дихаючи. Його очі метали блискавки. — Я тобі що, боксерська груша чи твій колишній?

​Він відпустив мої руки і приклав долоню до лівої щоки. І тут я захолола від жаху. На його бездоганній, зазвичай такій чистій шкірі, прямо на вилиці, повільно проступала червона, тонка подряпина від моїх довгих нігтів. З неї навіть виступила крихітна крапелька крові.

​Моя лють миттєво випарувалася, залишивши після себе лише липкий сором і паніку. Боже, Кравченко, ну що ти за катастрофа така?

— Ой... Єгоре... — мій голос скотився до винуватого писку. — Мені... мені насправді дуже шкода. Я не хотіла, правда! Просто ти... ти не повинен так робити! Не можна так зненацька лізти цілуватися, коли в мене й так нерви на межі!

​Я зробила крок ближче, абсолютно забувши про свою образу, і потягнулася пальцями до його обличчя, намагаючись оглянути пошкодження.

— Ану, поверни голову... Боже, там справді подряпина. Сильно болить? Я ж не хотіла, це просто рефлекс...

​Я так дбайливо, майже по-материнськи вдивлялася в його щоку, піднявши підборіддя і стоячи на пальчиках, що зовсім втратила пильність. І це була моя стратегічна помилка.

​Єгор раптом перехопив мою руку, яка лежала на його обличчі, зафіксував її і... знову поцілував мене. Але цього разу це не був напад чи провокація. Це був м'який, повільний, майже каральний поцілунок, від якого в мене всередині все солодко стиснулося. На цей раз я вже не била його і не виривалася. Я просто заплющила очі, капітулюючи перед цим чоловіком, який, здається, остаточно навчився керувати моїми емоціями.

​Коли він відпустив мої губи, його погляд уже був абсолютно спокійним, хоча на щоці все ще червоніла моя мітка.

​Я судорожно ковтнула повітря, намагаючись повернути обличчю хоч якийсь серйозний вигляд, і швидко проговорила, щоб хоч якось виправити ситуацію з цим жахливим ляпасом:

— Так, усе... Досить експериментів на сьогодні. Нам треба терміново їхати додому. Мені потрібно обробити цю подряпину на твоїй щоці, поки туди не потрапила якась світська інфекція.

​— Як скажеш, Кравченко, — з легкою, майже непомітною посмішкою відповів він, відступаючи і пропускаючи мене вперед. — Твоя черга працювати домашнім лікарем.

​Ми нарешті сіли на заднє сидіння автомобіля. Машина плавно рушила з місця, занурюючи нас у напівтемряву салону. Ми сиділи поруч, між нами було якихось десять сантиметрів простору, але після всього, що сталося на цій терасі та біля машини, цей простір здавався зарядженим наелектризованим дротом. Я дивилася у вікно на нічне місто, а моє серце продовжувало шепотіти: «Що ж ми коїмо, Бойко? Що ж ми, біс візьми, коїмо?»