Розділ 32. Єва

​Спалахи камер випалювали сітківку ока. Мені здавалося, що якщо я заплющу очі хоча б на секунду, то на моїх повіках назавжди закарбуються білі неонові круги. Але я продовжувала тримати марку. Посмішка номер сорок п'ять — «щаслива, загадкова і шалено закохана пані Бойко» — намертво приклеїлася до мого обличчя, хоча м'язи щелепи вже починало потроху зводити судомою.

​Ми просувалися червоною доріжкою зі швидкістю пораненого равлика. Долоня Єгора, в яку я вчепилася від переляку, була моїм єдиним якорем у цьому морі світського божевілля. Наші пальці залишалися міцно переплетеними, і я буквально шкірою відчувала, як цей жест зводить із розуму репортерів. Вони ж чекали від суворого будівельного магната максимум сухого ескорту під руку, а тут — такий відвертий, майже інтимний прояв близькості. Камери клацали з кулеметною швидкістю.

​— Пане Бойко! Пане Бойко, один коментар для «Світського хронографа»! — верещала дівчина в ультракороткій сукні, ледь не підсовуючи довгий мікрофон прямо Єгору в ніс. — Буквально пару слів про вашу таємничу супутницю!

​Єгор плавно зупинився. Я відчула, як напружилися м'язи на його руці, але зовні він залишався втіленням залізобетонного спокою. Він злегка повернувся до журналістів, обійняв мене за талію і притягнув до свого боку. Його гаряче стегно притиснулося до мого через тонку тканину смарагдової сукні, і всередині мене щось солодко йокнуло. «Спокійно, Кравченко, це просто бізнес-стратегія», — заспокоювала я свій раптово збожеволілий пульс.

​— Доброго вечора, панове, — голос Єгора прозвучав настільки оксамитово, впевнено і глибоко, що пара журналісток у першому ряду, здається, забули, як дихати. — Дозвольте представити вам мою дружину, Єву Бойко.

​Натовп репортерів вибухнув лавиною запитань. Вони перебивали один одного, проштовхувалися вперед, і на нас посипався справжній град із провокацій.

​— Пане Бойко, чому ви приховали своє весілля?! — викрикнув солідний чоловік з диктофоном. — Це ж звучить як справжня сенсація року! Чому жодне видання не отримало ексклюзивних фотографій?

​Я затамувала подих, чекаючи, що Єгор видасть якусь суху, заздалегідь підготовлену його піар-службою фразу про «конфіденційність приватного життя». Але мій фіктивний чоловік вирішив мене здивувати. Він подивився на журналіста з легкою, майже хлопчачою посмішкою, яка зазвичай йому взагалі не була властива, і невимушено знизав плечима:

​— Знаєте, все дуже просто. Будівництво хмарочоса — це складний, тривалий процес, який потребує сотень узгоджень і контролю. А от з весіллям ми вирішили не затягувати. Скажу вам чесно: ми одружилися швидко, бо чекати було набагато важче, ніж побудувати черговий житловий комплекс. Ми просто хотіли, щоб цей момент належав тільки нам двом, без зайвого галасу.

​Ого. Я ледь не кліпнула від несподіванки. «Чекати було важче, ніж будувати хмарочос?» Боже, та цей чоловік — прихований геній акторської майстерності! Як романтично загорнув! Якщо б я не знала, що наше «кохання» тримається на підписаному договорі та Степан Степановичу з його порадами, я б сама зараз розплакалася від зворушення.

​Але акули пера не збиралися відступати. Наступне питання прилетіло миттєво від спритної рудоволосої репортерки:

​— Пане Бойко, невже це було кохання з першого погляду? Чи ви так сильно боялися розголосу, що ховалися від усіх? Тут явно є якісь приховані мотиви!

​Єгор на секунду забарився. Питання про «кохання з першого погляду» явно змусило його залізобетонний мозок на мить зайти в глухий кут. Він же прагматик, який вірить у цифри, контракти і міцність бетону марки М500. Версія про «стріли Амура» явно не вкладалася в його звичний лексикон, і я прямо відчула, як він на мікросекунду завис, підбираючи правильні слова, щоб не збовкнути чогось зайвого.

​«Так, Бойко, здається, твій комп'ютер дав збій», — зловтішно і весело подумала я. Ну що ж, час виходити на арену «таємничій дружині». Потрібно рятувати ситуацію, поки він не почав розказувати про рентабельність шлюбного союзу.

​Я трохи подалася вперед, лагідно притискаючись плечем до його грудей, і перехопила ініціативу. Я подивилася прямо в камеру рудої журналістки і видала максимально щиру, теплу посмішку:

​— Ви знаєте, для нас із Єгором головне — це щирість і довіра. Наші стосунки розвивалися так стрімко, що у нас просто не було часу думати про камери чи світські таблоїди. Коли ти знаходиш свою людину, весь інший світ із його розголосом та плітками просто перестає існувати. Це не був страх перед публічністю, ні. Це було просто бажання зберегти наше крихітне, але таке важливе щастя від сторонніх очей.

​Я відчула, як рука Єгора на моїй талії злегка здригнулася від здивування. Він ковзнув по мені швидким, приголомшеним поглядом. Його брова ледь помітно поповзла вгору. «Що, Бойко, не очікував від мене такої лірики?» — подумки підмигнула я йому. — «Я вмію красиво малювати не тільки на стіні, а й у повітрі!».

​Але журналісти відчули смажений матеріал і вирішили добити нас корпоративною темою:

​— Пані Бойко, а як ви поставилися до ідеї такого таємного весілля? Невже вам, як жінці, не хотілося пишної сукні, трьох сотень гостей і п'ятиповерхового торта? І чи плануєте ви, пане Бойко, якесь відкрите святкування для колег та партнерів по холдингу? Це б чудово підтримало вашу корпоративну культуру!

​Тут уже Єгор повністю повернув собі контроль над ситуацією. Він тихо засміявся, і цей сміх прозвучав напрочуд природно і невимушено:

​— Корпоративна культура мого холдингу будується на здатності здавати об'єкти вчасно, а не на кількості випитого шампанського на моєму весіллі. Мої колеги чудово це розуміють. А щодо пишного святкування... — він ніжно подивився на мене, і в його очах промайнув такий лукавий вогник, що в мене всередині знову все перевернулося. — Моя дружина володіє дивовижним смаком і скромністю. Вона сама підтримала ідею камерного свята. Але ми обов'язково подумаємо над тим, як відзначити цю подію у вузькому колі найближчих друзів. А зараз, панове, вибачте, нас уже чекають у залі.