Розділ 31. Єва

​Субота настільки стрімко увірвалася в моє життя, що я навіть не встигла вибудувати навколо себе належну психологічну оборону. Благодійний вечір бізнес-еліти. Захід, де кожен твій погляд, крок і зітхання будуть розібрані на атоми таблоїдними журналістами та заздрісними світськими левицями, які роками безуспішно полювали на залізобетонного Бойка. А тепер на порозі з'являюся я — «таємнича дружина» з планшетом під пахвою і нутелою на губах у недалекому минулому. Що ж, Кравченко, тримай марку, як каже твій фіктивний чоловік. Заради Дані.

​Останні дві години моя кімната нагадувала гримерку перед прем’єрою в Ла Скала. Я відмовилася від послуг професійних стилістів, яких мені наполегливо намагався нав'язати Єгор (ще чого, щоб якась дівчина дві години пудрила мені носа і випитувала подробиці нашого «палкого роману»?), і зробила все сама.

​Сукню максі я вибрала благородного смарагдового кольору. Вона була шовковою, струмливою, з відкритою лінією плечей і лаконічним розрізом на стегні, який відкривався тільки при ходьбі. Жодних зайвих стразів, паєток чи пір’я — я відчуваю колір, і цей смарагдовий ідеально підкреслював мою бліду шкіру й темне волосся. Макіяж я зробила легкий, акцентувавши увагу лише на очах за допомогою чітких стрілок, а губи покрила нюдовим блиском. Зачіска — максимально проста: чисте волосся, випрямлене праскою, рівною важкою хвилею спадало на спину.

​— Єво! Кравченко, ну скільки можна?! — з коридору донісся громовий, нетерплячий голос Бойка, який супроводжувався характерним постукуванням дорогих туфель по паркету. — Поспіши, будь ласка! Ми вже запізнюємося на п'ятнадцять хвилин, машина під'їхала і чекає біля під'їзду! Тобі що, потрібно окреме запрошення від виконкому?!

​— Уже йду, Бойко! Не репетуй, у мене від твого командного голосу ледь стрілка на оці в лівий бік не поїхала! — крикнула я у відповідь, судорожно застібаючи тонку срібну застібку на босоніжках.

​Я глибоко вдихнула, взяла в руки маленький чорний клатч і рішуче штовхнула двері своєї кімнати, виходячи в просторий хол пентхауса.

​Єгор стояв біля великого дзеркала, поправляючи манжети. Сьогодні він перевершив самого себе. На ньому був ідеально підігнаний класичний костюм-трійка темно-сірого, майже графітового кольору. Сніжно-біла сорочка, строга шовкова краватка в тон і жилетка, яка так бездоганно підкреслювала його широкі плечі та спортивну фігуру, що в мене на секунду перехопило подих. Справжній хрещений батько київського девелопменту.

​Почувши шурхіт моєї сукні та стукіт підборів, Єгор повернувся на шум. І... завмер.

​Його руки, які щойно поправляли годинник, так і застигли на півдорозі. Обличчя залізобетонного магната витягнулося, а погляд став якимось дивним — глибоким, палаючим і абсолютно нечитабельним. Він дивився на мене так, ніби перед ним замість Кравченко раптом матеріалізувалася прибулиця з іншої галактики. Повна, абсолютна тиша зависла в коридорі секунд на десять.

​Всередині мене миттєво прокинувся внутрішній критик і панікер. Я почала судорожно оглядати себе в дзеркалі, крутитися в різні боки і перевіряти сукню.

— Що? Що сталося, Бойко?! — засипала я його питаннями, відчуваючи, як щоки починають палати від його пильного погляду. — У мене туш потекла? Помада розмазалася, поки я кричала? Чи, може, сукня пожмакана ззаду?! Ну не мовчи, ти мене лякаєш! Що не так?!

​Єгор нарешті струснув головою, немов отямлюючись від якогось гіпнозу, і повільно опустив руки. Його губи здригнулися в ледь помітній, нетипово м'якій посмішці.

— Ні, Кравченко... Все так. Навіть занадто так. Ти... ти просто дуже гарна. Звично бачити тебе в безформних джинсах, розтягнутих футболках і з гулькою на голові, в якій стирчать олівці. А зараз... ти схожа на жінку. Справжню.

​Ось тут моє серце зробило кульбіт і з розгону врізалося в ребра. Комплімент від Бойка? Не загорнутий у сарказм чи будівельні метафори? Це точно якась аномалія.

​— Дякую, — я постаралася повернути собі свій звичний іронічний щит, гордо піднявши підборіддя. — Але ти, будь ласка, притримай свої компліменти для журналістів. Їм вони потрібніші для красивих заголовків. А мені й так нормально.

​Хоча... кого я обманюю? Мені безумовно, просто до чортиків було приємно це чути. Мій внутрішній жіночий егоїзм зараз святкував маленьку, але дуже солодку перемогу над залізобетонним магнатом.

​Даня в цей час сидів у вітальні під наглядом няні, Лариси Петрівни — милої, інтелігентної жінки з величезним педагогічним досвідом. Малий подивився на нас, заплескав у долоні й крикнув: «Тьотю Єва, ти як принцеса з мультика! А дядю Єгов — як шпигун!». Ми з Єгором перезирнулися, посміхнулися, попрощалися і нарешті вийшли до ліфта.

​Дорогою до місця проведення благодійного вечора в салоні дорогого представницького автомобіля панувала атмосфера передматчевого інструктажу. Єгор сидів на задньому сидінні поруч зі мною, розклавши на колінах свій незмінний планшет, але зараз він дивився не на графіки, а на мене.

​— Отже, Кравченко, повторимо правила гри, — його голос звучав тихо, але звично авторитетно під мірне гудіння мотора. — З моменту, як відчиняться двері цієї машини, ти більше не вільний фрілансер Єва. Ти — пані Бойко. Моя законна, кохана і дуже щаслива дружина. Зрозуміла?

​— Зрозуміла, — я закотила очі, крутячи в руках ремінець клатча. — Посміхатися, тримати тримання і робити вигляд, що я виграла головний приз у житті.

​— Саме так. Посміхайся так, ніби ми щойно повернулися з романтичного вікенду на Мальдівах. І ще одне важливе правило, — він насупився, пильно подивившись мені в очі. — Ти не повинна при людях, а тим паче при пресі, називати мене «Бойко». Це звучить так, ніби я твій виконроб на будівництві або однокласник, з яким ти списувала математику. Називай мене якось... лагідніше.

​Я аж підстрибнула на шкіряному сидінні від подиву. По кутку моїх губ розповзлася єхидна посмішка.

— Лагідніше? Це як, наприклад? Щось типу... «котик»? Чи, може, «зайчик»? «Мій залізобетонний пупсику»? Уявляю заголовок: «Голова будівельного холдингу Бойко виявився ніжним зайчиком для своєї дружини».