Розділ 29. Єгор

​Вечір опустився на місто тихо, розмиваючи сутінками різкі контури хмарочосів за панорамними вікнами мого пентхауса. Дані дійсно стало краще. Антибіотики та правильний догляд, який ми з Кравченко забезпечили йому в чотири руки, спрацювали ідеально. Ближче до дев'ятої вечора малий уже навіть намагався ганяти машинки по килиму, хоча слабкість після хвороби все ще давалася взнаки — очі в нього швидко втомлювалися, а рухи були кумедно повільними.

​Я вийшов із душу, витираючи рушником мокре волосся. На мені були лише вільні сірі спортивні штани. Свіжість гарячої води трохи змила залізобетонну втому, яка накопичилася в тілі за останні сорок вісім годин безсоння та паперової роботи. Сподіваючись нарешті дістатися до свого величезного, триметрового ліжка й просто вимкнути мозок хоча б на шість годин, я штовхнув двері власної спальні.

​Проте, переступивши поріг, я застиг на місці.

​Моя спальня більше не належала виключно мені. На правому боці ліжка, загорнувшись у тонку ковдру, уже лежала Єва. А поруч із нею, міцно притискаючись до її боку, мостився Даня. Малий тримав у руках свого незмінного плюшевого Маршала, а його блондинеста голова лежала на її плечі.

​— Дядю Єгов! — тихо, але радісно прохрипів малий, помітивши мене. — Я прийшов спати до вас. Тьотя Єва дозволила. Можна?

​Я подивився на хлопчика. Його щічки вже не палали від жахливого жару, але очі все ще були по-дитячому беззахисними й прохальними. Ну як тут відмовити хворій дитині? Навіть у моєму залізобетонному регламенті не було правил, які б дозволили виставити цього малого командира назад у коридор. Звісно, Кравченко вже примостила його біля себе, повністю окупувавши половину моєї території.

​— Можна, командире, — тихо відповів я, кинувши швидкий погляд на Єву.

​Вона дивилася на мене знизу вгору, і в її очах не було звичної войовничості — лише якась м'яка, затишна втома. Вона злегка посунулася, звільняючи лівий край ліжка.

​Я обійшов матрац і обережно ліг поруч. Даня миттєво опинився між нами, як живий, теплий бар'єр. Хлопчик задоволено зітхнув, закинув одну ногу на мою ногу, а ручкою вчепився в халат Єви. Ми лежали в повній тиші, порушуваній лише мірним цоканням настінного годинника. Я дивився на стелю, відчуваючи, як зліва від мене дихає дитина, а трохи далі — жінка, яка ще нещодавно була моїм найлютішим ворогом у залі суду. Дивна, абсурдна, але чомусь абсолютно правильна геометрія цієї ночі. І під це мірне дихання я нарешті провалився в глибокий, безтурботний сон.

​На ранок я прокинувся від дивного відчуття тепла і якогось абсолютно невластивого моєму ліжку затишку. Перші кілька секунд мій мозок відмовлявся вмикатися, намагаючись зорієнтуватися в просторі.

​Я лежав на боці. Моя ліва рука була витягнута вперед, і на ній, як на найм'якшій подушці, спокійно лежала голова Єви. Вона спала, повернувшись до мене спиною, згорнувшись калачиком і затишно підтягнувши коліна. А попереду неї, міцно обійнятий її руками, спав Даня. Але найцікавіше було в іншому: моя права рука повністю лежала на талії Єви, міцно, по-власницьки притискаючи її до моїх грудей, а пальці правої руки обережно торкалися маленької, теплої ручки Дані.

​Я застиг, майже не дихаючи.

​«Бляха... Що це за сімейна ідилія з обкладинки журналу?» — пронеслося в моїй голові. Моє залізобетонне серце, яке зазвичай працювало в режимі чіткого контролю, раптом пропустило удар. Мабуть... мабуть, мені це дійсно сподобалося. До бісиків сподобалося. Пасма її чорного, розпатланого волосся лоскотали моє обличчя, і від них пахло цим її незмінним полуничним кремом та свіжістю. Вона була такою маленькою, тендітною в моїх обіймах, повністю беззахисною перед моєю силою.

​Я полежав так ще пару хвилин, просто вбираючи цей момент, а потім змусив себе ввімкнути холодний розум. Опіка опікою, але треба тримати дистанцію. Я почав обережно, міліметр за міліметром, витягувати свою затерплу руку з-під її голови. Потім повільно прибрав долоню з її талії. Єва щось тихо пробурмотіла уві сні, сильніше притиснула до себе Даню, але не прокинулася.

​Я тихо, як професійний злодій, сповз із ліжка, підхопив свою футболку й навшпиньки вийшов із кімнати.

​Годинник показував 07:45. Пора було подумати про сніданок. Звісно, кухар із мене був ще той. Максимум моїх кулінарних досягнень на будівництві — це заварити міцну каву в турці або відкрити банку з тушонкою. Готувати вишукані омлети чи сирники я не вмів і вчитися не планував. Але зварити каву в моїй суперсучасній італійській кавомашині й підсмажити кілька скибочок хліба в тостері — з цим мої інженерні мізки цілком могли впоратися.

​Я ввімкнув апарат, і по кухні миттєво розійшовся густий, підбадьорливий аромат свіжомелених зерен. Слідом за цим у тостері з голосним клацанням підстрибнули перші дві золотисті, хрусткі скибочки білого хліба.

​Саме в цей момент двері кухні тихо прочинилися.

​На порозі з’явилася Єва. Мабуть, її виманив цей божественний запах кави. Вигляд у неї був просто епічний. Халат трохи покосився на одне плече, очі сонні, напіввідкриті, а чорне волосся... волосся стирчало в різні боки так, ніби вона щойно потрапила під невеликий розряд струму. Вона на ходу, заплутуючись пальцями в пасмах, намагалася зібрати цей хаос у якийсь незграбний, розпатланий пучок на потилиці.

​Вона зупинилася, кліпаючи очима й дивлячись на мене, потім на тостер, потім знову на мене. На її обличчі з'явився вираз такого глибокого, екзистенційного шоку, що мені захотілося сфотографувати її для майбутніх судових архівів.

​— О боже... Бойко? — її голос спросоння був хрипким і кумедно тихим. — Здається, сьогодні відьми прилетять, або піде дощ із градом. Сам великий і залізобетонний Бойко Єгор Олександрович стоїть біля плити і щось готує? Я не сплю?

​— Ненакаркай, Кравченко, а то тости згорять, — хмикнув я, дістаючи гарячий хліб щипцями. — Ну, каву я точно можу приготувати без залучення МНС. І тости теж. Сідай давай. Як там Даня? — запитав підійшовши до холодильника, дістаючи банку з нутелою.