Розділ 28. Єгор

​Годинник на стіні дитячої кімнати показував 05:45, коли я вчетверте за ніч відклав убік електронний термометр. Цифри на екрані нарешті стабілізувалися на позначці 36,8.

​Я глибоко, полегшено видихнув, відчуваючи, як затерплі від тривалого сидіння на низькому дитячому стільчику м'язи спини неприємно хруснули. Ми це зробили. Криза минула.

​Ніч видалася тією ще битвою. Десь о третій годині цифри на градуснику знову поповзли вгору, вперто пробиваючи межу тридцяти восьми. Даня почав крутитися під ковдрою, тихо схлипувати уві сні й кликати то тьотю Єву, то ведмедика. Рука автоматично потягнулася до телефону, щоб набрати Кравченко — я ж обіцяв їй, що покличу за найменшої загрози. Палець уже завис над кнопкою виклику, але я застиг, згадавши її знесилене, бліде обличчя та темні кола під очима. Вона чотири дні без перепочинку драїла квартиру, малювала цих чортових псів, тримала оборону перед соцпрацівниками, а ввечері ледь не зомліла від паніки в клініці.

​«Ні, Бойко. Ти керуєш компанією з п'ятьма сотнями суворих мужиків на будівництві. Невже ти не впораєшся з одним маленьким Левеням і пляшкою сиропу?» — подумав я тоді й рішуче сховав телефон до кишені.

​Я впорався сам. Без жодної допомоги. Акуратно, щоб не налякати малого, підняв його на руки, допоміг випити солодкі ліки від температури, чітко за графіком о четвертій ранку дав антибіотик, який прописала лікарка, і майже годину обтирав його лобик вологою серветкою, поки шкіра знову не стала прохолодною. Мені просто стало її по-людськи шкода. Кравченко мала відпочити, і це було моє раціональне, залізобетонне рішення.

​Але зараз, коли за вікнами пентхауса почало займатися блідо-рожеве світання, плата за нічне чергування наздогнала мене повною мірою. Голова гуділа, наче всередині працював бетонозмішувач, очі пекли від напруги та монітора ноутбука, а тіло почувалося так, ніби по ньому проїхався асфальтоукладач. Повний розгром. Але погляд на Даню, який тепер абсолютно спокійно й міцно спав, розкинувши руки в боки, перекривав будь-яку втому. Головне — малий у порядку. Решта — дрібниці.

​Я тихо підвівся, закрив ноутбук і навшпиньки вийшов із дитячої кімнати, мріючи лише про одне — про літр міцного допінгу.

​На кухні вже горіло м'яке світло. Єва стояла біля кавомашини, загорнута у свій затишний халат. Почувши мої кроки, вона миттєво обернулася, і в її очах спалахнув такий відвертий, гострий переляк, що мені стало ніяково.

​— Єгоре! — вона зробила крок назустріч, її голос зірвався на шепіт. — Чому ти мене не покликав? Я ж просила! Що з Данею? Температура піднімалася?

​— Тихіше, Лисице, не кричи, — я втомлено опустився на стілець, підпираючи голову рукою. — Все нормально. Спить твій Даня. Тридцять шість і вісім.

​— Точно? — вона недовірливо примружилася, уважно вивчаючи моє обличчя. — А вночі?

​— Вночі піднімалася до тридцяти восьми і двох. Я дав йому жарознижуюче, о четвертій ранку напоїв антибіотиком за схемою. Все під контролем, Кравченко. Об'єкт утримано.

​Вона застигла на місці, переводячи погляд з мене на двері дитячої. На її обличчі промайнула ціла гама емоцій: від подиву до якогось дивного, майже ніжного пом'якшення.

​— Справився, значить... — тихо промовила вона, повертаючись до плити. — А мене пошкодував, так? Не хотів турбувати.

​— Мені потрібна притомна дружина для опікунської ради, а не зомбі з синіми колами під очима, — сухо віджартувався я, хоча голова благала просто про тишу.

​Єва нічого не відповіла. Вона мовчки розвернулася, взяла з кухонної стільниці велику керамічну чашку й поставила її прямо переді мною. Густа, гаряча чорна кава з ідеальною пінкою та легким ароматом вершків. Жодних перевірок на отруту сьогодні не потрібно було — я відчував це шкірою.

​— Пий, залізобетонний, — тихо сказала вона, сідаючи навпроти. — Тобі зараз це потрібно. Дякую. За Даню.

​Я зробив великий ковток. Гаряча рідина приємною гіркотою обпалила горло, миттєво запускаючи гальмуючий мозок.

— Безмежно вдячний, — щиро відповів я, дивлячись на неї через пар від чашки. — Кава — те що треба.

​О 08:30 я вже стояв у передпокої, затягуючи вузол краватки перед дзеркалом. Кожен рух давався важко, втома навалювалася важким пресом, але бізнес не зупиняється через дитячу ангіну. Попереду був складний день.

​— Ти їдеш? — Єва вийшла в коридор, тримаючи в руках телефон.

​— Так, — я підхопив свій портфель. — План такий: я зараз швидко їду в офіс, збираю коротку нараду, даю чіткі вказівки Олегу, керівникам проектів та всім підрядникам по третій черзі, розписую завдання на кілька днів уперед і... повертаюся додому.

​Єва аж бровами повела від несподіванки.

— Повертаєшся? Ти? Бойко, який живе на роботі?

​— Так, Кравченко, повертаюся. Даня хворіє, і я маю бути поруч. Мало що знадобиться — до лікарні з'їздити чи ліки докупити. Буду на зв'язку, ноутбук зі мною, якщо що — Олег підстрахує. Все, я поїхав.

​В офісі я влаштував своїм топ-менеджерам справжній військовий трибунал. За сорок п'ять хвилин я вижав із них усі потрібні звіти, розписав графіки постачання арматури до кінця тижня, передав Олегу право підпису на поточні договори й чітко заявив, що до п'ятниці всі питання вирішуються виключно в телефонному режимі. Олег лише розуміючи кивнув — після новин про моє одруження він, здається, вже нічому не дивувався.

​Рівно об одинадцятій ранку я знову відкривав двері свого пентхауса.

​У квартирі панувала тиша. З кухні доносився солодкий аромат курячого бульйону. Єва якраз виходила з вітальні з порожнім келихом, коли побачила мене на порозі. Вона застигла, її очі розширилися від щирого здивування.

​— Ти... ти вже повернувся? — вона навіть на годинник на стіні зиркнула, перевіряючи час. — Щось сталося на будівництві? Форс-мажор? Інвестори відмовилися?

​Я спокійно зняв піджак, повісив його на плічка і почав розстібати верхні ґудзики сорочки, нарешті позбуваючись офіційної задухи.