Розділ 26. Єгор

​За останні чотири дні я дізнався про сімейне життя більше, ніж за попередні тридцять два роки свого існування. По-перше, Кравченко остаточно окупувала мій пентхаус, і тепер у повітрі замість звичного запаху чистоти й кави постійно витали нотки її цитрусових парфумів, якихось кремів та свіжого лаку для малювання. По-друге, наш план «ідеального подружжя» працював як швейцарський годинник. Ми тримали марку. Даня щоранку бачив, як ми виходимо з моєї спальні, ми разом снідали, разом мили посуд (при цьому я кілька разів ледь не схопив інфаркт, коли вона занадто близько підходила з мокрою тарілкою, наче збиралася одягнути її мені на голову), і навіть навчилися синхронно посміхатися, коли малий запитував, чи знову Гриф і Лисиця уклали перемир'я.

​Ми готувалися до візиту соціальних служб так, ніби чекали щонайменше інспекцію з Брюсселя на об'єкт державного значення. Усі документи лежали рівною стопочкою в кабінеті, дитячі речі були розкладені за кольорами, в холодичнику з'явилися виключно корисні продукти, супи на козячому молоці та парові котлетки, від одного вигляду яких мені хотілося плакати. Ми з Євою навіть провели кілька годин, граючись із Данею на килимі в його новій кімнаті, показуючи йому, які ми дружні, люблячі та несамовито щасливі дорослі. Хлопчик мав зафіксувати цю ідилію у своїй світлій голові.

​І ось цей момент настав. Дзвінок у двері пролунав о 18:30 — класичний прийом, раптовий візит після закінчення офіційного робочого дня, щоб застати нас зненацька у звичному хаосі.

​Але Бойко зненацька застати неможливо.

​Я впевненим кроком підійшов до дверей, правою рукою перехопивши Єву за талію і плавно притиснувши її до свого боку. Вона на мить здригнулася, її тіло напружилося під моїми пальцями, але вона швидко зорієнтувалася, натягнула на обличчя свою найкращу, ангельську посмішку і навіть злегка поклала голову мені на плече. Даня крутився поруч, тримаючи в руках Маршала. Повна ідилія. Реклама сімейного затишку в журналі про нерухомість.

​Я відчинив двері.

​На порозі стояли дві жінки. Перша — Марія Іванівна, дама поважного віку в строгому сірому костюмі, з суворою зачіскою «черепашка» та важким поглядом жінки, яка бачила в цьому житті все, включаючи найхитріших фіктивних шлюбів. Друга — молодша, Катерина Олексіївна, з товстою папкою в руках і гострим, як у прикордонника, поглядом, що миттєво почав сканувати передпокій.

​— Доброго вечора. Державна служба у справах дітей та сім'ї, — сухим, поставленим голосом оголосила Марія Іванівна, демонструючи посвідчення. — Ми без попередження, з плановою перевіркою житлово-побутових умов та психологічної атмосфери в сім'ї Бойка.

​— Доброго вечора, проходьте, будь ласка, ми якраз чекали... тобто, займалися сімейним дозвіллям, — лагідно пропекла Єва, сильніше притискаючись до мого плеча. Я щедро обійняв її за плечі, демонструючи максимальний рівень подружнього тепла, від якого в мене самого зуби звело.

​— Раді бачити, — додав я, вмикаючи свій найнадійніший, солідний голос девелопера. — У нас усе добре, жодних таємниць. Ось наш Данило, грається.

​Ми всі разом зробили крок у просторий хол. Соцпрацівниці почали роззиратися, вивчаючи стерильну чистоту та дорогий мармур підлоги. І тут Даня, який до цього тихо розглядав гостей знизу вгору, раптом підняв свого іграшкового пожежника, ткнув ним у бік жінок і абсолютно чітко, голосно, з дитячою безпосередністю видав на всю квартиру:

​— О! Тьотю Єва, дядю Єгов, дивіться! Це вони! Це ті самі пиздюки, про яких ви говорили!

​Повітря в пентхаусі миттєво перетворилося на рідкий азот.

​У мене в голові на секунду вимкнулися всі фінансові графіки й системи навігації. «Що, блядь?!» — закричав мій внутрішній голос, поки зовні я намагався тримати обличчя залізобетонного магната. Очі Марії Іванівни повільно округлилися до розмірів автомобільних дисків мого позашляховика, а Катерина Олексіївна від несподіванки аж впустила ручку на мармурову підлогу. Ручка з гучним цоканням покотилася.

​Я повільно перевів погляд на Єву. Її обличчя за частку секунди пройшло всі стадії термічного шоку — від блідо-мармурового до пунцово-фіолетового. Її рот відкрився, але звідти не вилетіло жодного звуку.

​— Е-е-е... — першим зреагував я, відчуваючи, як піт починає проступати під комірцем сорочки. — Ви... ви вибачте, будь ласка. Це якась... прикра помилка! Хлопчик, мабуть, у садочку почув! Так, точно, в дитячому садку зараз діти пішли... дуже розвинені! Ми ніколи, чуєте, ніколи не виражаємося при дитині! Ніякої нецензурної лексики в нашому домі!

​— Так-так, що ви! — судорожно підхопила Єва, її голос зірвався на ультразвук, а рука так міцно вчепилася в мій піджак, що я ледь не почув, як тріщать шви. — Ми... ми виключно культурні люди! Ви ніякі не пи... тобто, ми ніколи таких слів навіть у голос не промовляємо! Це все вплив вулиці! Чи телебачення! Даню, сонечко, де ти таке слово почув?

​Статус Марії Іванівни миттєво змінився на суворий режим «слідчого комітету». Вона повільно взяла ручку, яку їй подала помічниця, і зробила якусь дуже жирну відмітку у своєму бланку.

​— Гаразд, — крижаним тоном промовила старша соцпрацівниця, дивлячись на нас так, ніби ми перед нею щойно розчленували бюджет міста. — З культурою мовлення у вашому домі ми розберемося пізніше. Зараз ми б хотіли поспілкуватися з Данилом на самоті. Без вашої... емоційної присутності. Де його кімната?

​— Там... далі по коридору, — пролепетала Єва, вказуючи пальцем напрямок.

​Даня, абсолютно не відчуваючи масштабу катастрофи, яку він щойно влаштував, весело побіг уперед:

— Ходімо! Я покажу вам мою нову кімнату! Там Мавшал і Гонщик на стіні! І пуфи-м'ячі! Ходімо швидше!

​Дві жінки з суворими обличчями пройшли за малим у дитячу. Катерина Олексіївна наостанок кинула на нас такий погляд, наче закривала камеру суворого режиму, і... з глухим звуком зачинила за собою двері кімнати.

​Ми з Євою залишилися стояти посеред порожнього, тихого коридору.

​Як тільки клацання зафіксувало ізоляцію, Єва миттєво вирвалася з моїх обіймів, розвернулася і з усієї дурі заїхала мені долонею по спині — прямо між лопаток. Удар вийшов гучним і доволі болючим, враховуючи її тендітну комплекцію.