Розділ 24. Єгор

​Офіс. Скляний хмарочос в центрі міста. Тут панував мій улюблений порядок: прямі лінії, ідеально відшліфований граніт, тихий гул кондиціонерів і люди, які чітко знали свої обов'язки від «А» до «Я». Тут не було місця емоціям, сюрпризам і хаосу. Принаймні, так мені здавалося ще пів години тому, поки я не переступив поріг приймальні.

​— Доброго ранку, Єгоре Олександровичу! — Світлана, моя незмінна секретарка, яка зазвичай зустрічала мене сухою доповіддю про пошту та графік зустрічей, сьогодні буквально підстрибнула на своєму ергономічному кріслі. — Вітаю! Щиро, від усього серця вітаю вас із одруженням! Ми всі в шоці, але так раді за вас!

​Я застиг біля стійки рецепції, навіть не знявши сонцезахисних окулярів. 

Почалося, блядь.

​— Дякую, Світлано. Каву в кабінет, — сухо кинув я, повністю ігноруючи її сяючий погляд і натяк на хоч якісь подробиці. — І підготуйте звіти щодо підрядників з третього об'єкта.

​Я пройшов до свого кабінету, важкі дубові двері відсікли зайві звуки, але всередині мене вже наростало роздратування. Фіктивний шлюб зі Кравченко мав залишатися нашою внутрішньою таємницею, інструментом для опікунської ради та судді. Але я забув одну просту істину: у цьому місті великі гроші й статус «найперспективнішого холостяка» привертають увагу швидше, ніж запах свіжого бетону — податкових інспекторів.

​Не встиг я сісти в крісло й розстебнути ґудзик піджака, як двері кабінету без стуку відчинилися. На порозі з’явився Олег — мій помічник, права рука і, мабуть, єдина людина в цій компанії, яка могла дозволить собі зайти до мене без попереднього запису.

​— Ну що, Єгоре, — Олег пройшов через кабінет і з розмаху опустився на шкіряний стілець навпроти мого столу, крутнувши планшет екраном до мене. — Вітаю, чи що? Ви вирішили влаштувати партизанську війну в інформаційному просторі? Чому це з’ясовується тільки зараз? Весь інтернет гуде від заголовків, а наші піарники не знають, що відповідати. Хто вона? Давай викладай.

​— Кравченко Єва, — чітко й спокійно вимовив я.

​Олег застиг. Його брови злетіли так високо, що ледь не сховалися під чубчиком. Він видав довгий, гучний присвист.

— Кравченко? Та дівчина, яка кілька тижнів тому подала судовий позов на оскарження заповіту твого друга? І... як, так вийшло, шефе?

​— Так вийшло, Олегу. Це неважливо, — мій голос прозвучав максимально сухо, жорстко й безапеляційно. — Обставини змінилися. Тепер ми діємо в інших реаліях. Цього достатньо.

​Олег усе зрозумів. Коли Бойко вмикає цей свій «залізобетонний» тон — розпитувати далі не просто марно, а небезпечно для кар'єри. Він кивнув, миттєво повертаючи собі професійний вираз обличчя, перерахував мені графік зустрічей на день і вийшов.

​Я заглибився в роботу. Наради, переговори з постачальниками цементу, відеозв'язок із Лондоном — усе йшло за планом, повертаючи мені відчуття контролю над власною реальністю. До п'ятої години вечора, коли була запланована зустріч із моїм адвокатом Степаном Степановичем, я майже встиг забути про свій новий сімейний статус.

​Майже.

​О 16:15 мій телефон, що лежав на столі, коротко вібрував, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Я автоматично розблокував екран, очікуючи побачити чергове підтвердження транші від інвесторів, але натомість натрапив на СМС-банкінг від моєї додаткової золотої картки. Тієї самої, яку я вчора необачно видав своїй «законній дружині» на «дрібні витрати для дитини».

​Я поглянув на цифру списання. Очі миттєво звузилися. Сума була... кругленькою. Дуже кругленькою. Такою, за яку в передмісті можна купити невелику земельну ділянку або закрити місячну зарплату цілій бригаді монолітників. Слідом за першим повідомленням прийшло друге — деталізований чек від елітного меблевого центру.

​Я почав читати перелік купленого, і з кожним рядком мої брови піднімалися все вище:

Ліжко дитяче «Premium Wood». Комод і шафа трисекційна. Нічник дизайнерський «Зоряне небо». Декілька крісел-мішків і пуфів. Полиці настінні модульні. Коробки для іграшок (6 шт.). Дитячий стіл та стілець ергономічні. Килимок гіпоалергенний з довгим ворсом.

​Я застиг, тримаючи телефон у руці. У моїй голові був суцільний потік залізобетонного подиву. «Вона що, з глузду з'їхала? Ліжко? Шафа? Стіл? Навіщо це все, якщо в кімнаті Дані ВСЕ ЦЕ БУЛО?!» Я особисто замовляв туди меблі через найкраще дизайнерське бюро. Там стояли дорогі, мінімалістичні меблі з німецької фурнітури, які ідеально вписувалися в концепцію мого пентхауса.

​Я миттєво знайшов її номер у списку контактів і натиснув виклик. Трубку зняли після другого гудка.

​— Алло, Бойко? — її голос звучав абсолютно спокійно, бадьоро і навіть з якимось фоновим шурхотом, наче вона там перетягувала коробки. — Ти щось хотів? Я трохи зайнята, до мене тут якраз служба доставки приїхала...

​— Кравченко, — я постарався, щоб мій голос звучав максимально рівно, хоча всередині мене вже починала закипати лава. — Я щойно отримав сповіщення від банку. Поясни мені, будь ласка, навіщо ти спустила бюджет невеликої будівельної фірми в меблевому магазині? Навіщо Дані нове ліжко, шафа і стіл, якщо в його кімнаті все це вже було в ідеальному стані?!

​— Ах, це... — Єва фиркнула в трубку, і я прямо відчув, як вона зараз зневажливо закотила свої зелені очі. — Ну по-перше, Бойко, ми взагалі-то вночі домовилися про перемир'я, якщо ти забув. А по-друге, Дані потрібні нормальні, гарні дитячі меблі! Яскраві, затишні, щоб дитина почувалася вдома! А не ті твої сіро-чорні залізобетонні конструкції. Та кімната була схожа на номер у готелі для відряджених бізнесменів, а не на спальню чотирирічного хлопчика. Йому там було незатишно.

​— Це були дизайнерські меблі з екологічного шпону, Кравченко! — я заплющив очі, відчуваючи, як починає сіпатися та сама жилка на лобі. — Там усе було розраховано за ергономікою! Добре, припустимо. А де ти поділа мої меблі?! Куди ти діла шафу і ліжко, які коштували як половина твого фрілансу за рік?!