Розділ 23. Єгор

​Мозок забудовника — це штука, яка зазвичай працює за чітким розкладом, незалежно від того, чи сплю я, чи перебуваю на нараді. Навіть уві сні я здатний прораховувати кошториси, об'єми постачання арматури та кубометри бетону. Але сьогодні мій внутрішній комп'ютер дав серйозний збій.

​Я прокинувся від дивного відчуття важкості. На моїх грудях лежало щось тепле, м'яке і мірно здригалося в такт диханню. Перша автоматична думка, яка промайнула в ще не зовсім тверезій голові: «Даня». Ну звісно, малий уночі все ж таки прийшов, злякався монстрів або просто приповз туди, де ковдра тепліша.

​Я повільно розплющив очі, готуючись побачити розпатлану блондинисту маківку, але замість цього мій погляд наткнувся на густе, шовковисте вугільно-чорне волосся.

​Стоп. Це не Даня.

​Я застиг, ледь стримуючи подих. На моїх грудях, затишно вмостивши підборіддя прямо мені на ребра, спала Єва. Моя офіційна, зафіксована штампом у паспорті... проблема. Її обличчя в ранкових сутінках виглядало дивовижно спокійним — жодної отруйної посмішки, жодного войовничого блиску в очах. Звичайна дівчина, яка просто втомилася боротися з усім світом і зі мною зокрема. Вона підібгала під себе руки, наче кішка, яка ховає лапки від холоду, і тихо сопла мені в плече.

​Але справжній шок наздогнав мене секундою пізніше, коли я спробував поворушитися. Моя права рука... чомусь спокійно і цілком упевнено лежала на її спині, трохи вище талії, надійно притискаючи Кравченко до мого боку. Інша моя рука була витягнута рівно вздовж тулуба.

​«Якого біса, Бойко?» — подумки вилаяв я себе, відчуваючи, як до обличчя підступає гаряча хвиля. — «Ти ж збирався піти на диван через п’ятнадцять хвилин після того, як вона засне! Який, до дідька, диван? Ти вирубився швидше за неї!» Втома останніх тижнів, цей нескінченний марафон із судом, документами та шлюбним форс-мажором просто вимкнули мене без попередження. І ось результат: ми спимо в одному ліжку, як справжнє, середньостатистичне подружжя.

​Намагаючись не поворухнути ні єдиним м'язом на грудях, щоб не розбудити це джерело підвищеної небезпеки, я обережно витягнув ліву вільну руку і намацав на тумбочці телефон. Кликнув по екрану. 06:15.

​Раптом Єва заворочалася. Її довгі вії здригнулися, і вона глибоко зітхнула, починаючи повільно виходити зі стану сну. Я миттєво заблокував телефон, кинув його назад і заплющив очі, прикидаючись, що сплю найглибшим сном праведника. Не знаю, навіщо я це зробив. Мабуть, мій інстинкт самозбереження підказав, що якщо Кравченко прокинеться і побачить, що я спостерігаю за тим, як вона лежить на мені, моя спальня перетвориться на філіал пекла ще до того, як закипить кавоварка.

​Я відчув, як вона завмерла. Буквально шкірою відчув момент, коли до її мозку дійшла інформація про навколишнє середовище. Вона підвела голову, і я уявив цей переляканий, дикий і абсолютно здивований погляд, яким вона зараз оглядає мої груди, свої руки й мою кінцівку на своїй спині. Почулося її судорожне, тихе вдихання повітря.

​Проте треба віддати їй належне — Кравченко опанувала себе зі швидкістю досвідченого спецагента. Вона не закричала, не скинула мене з ліжка. Вона просто тихо, наче намагалася не розворушити бджолиний вулик, почала сповзати вбік, акуратно прибираючи свої руки й ноги з моєї території. Я продовжував майстерно дихати в такт «глибокому сну».

​І тут наша крихка ідилія конспірації розлетілася вщент.

​Двері спальні з гуркотом відчинилися, і в кімнату, наче ураган, залетів Даня.

— Дядя Єго-о-ов! Тьотя Єва-а-а! — закричав малий на всю квартиру.

​Він з розгону заскочив на ліжко, приземлившись прямо між нами, і почав із диким захватом стрибати на пружинному матраці, наче на батуті.

— Вже ранок! Пора вставати! Дивіться, як я високо стрибаю!

​Прикидатися сплячим далі було просто безглуздо. Я «прокинувся», демонстративно потираючи очі, й сів на ліжку. Єва вже сиділа поруч, судорожно поправляючи свій розпатланий пучок на голові та затягуючи пояс халата. Її щоки все ще горіли легким рум'янцем, але вона дивилася на мене так, ніби ми взагалі прокинулися в різних містах, а не на одній подушці.

​— Доброго ранку, командире, — прохрипів я, перехоплюючи Даню в повітрі за талію, щоб він не пробив мені коліном ребра. — Стрибки скасовуються. Пора збиратися в садочок.

​— О-о-о... — Даня миттєво насупився, його ентузіазм згас, як змоклий сірник. — Не хочу в садочок! Я хочу дома бути. З Мавшалом і Гонщиком! Там фарба вже висохла?

​— Майже висохла, сонечко, — швидко перехопила ініціативу Єва, сповзаючи з ліжка й нарешті розриваючи нашу затяжну візуальну дистанцію. — Але цуценята мають ще трохи відпочити. А тобі треба почистити зубки, вмитися і збиратися. Нумо, бігом у ванну, а я приготую сніданок.

​Вона вискочила з кімнати так швидко, ніби за нею гналися всі судові виконавці країни. Я лише похитав головою, дивлячись їй услід, і повернувся до малого:

— Ну що, Левеня, ходімо. Дяді Єгору теж треба в душ, бо бетон чекає.

​Через двадцять хвилин, освіжений гарячою водою і вже в чистій сорочці, я зайшов на кухню. На столі вже стояла тарілка з пишними, золотистими сирниками для Дані, який весело бовтав ногами на стільці, та велика біла чашка, від якої піднімався ароматний кавовий пар.

​Єва стояла біля плити спиною до мене. Я підійшов до столу, сів на свій стілець і повільно підсунув до себе чашку. Спогад про вчорашню перцеву пасту змусив мої інстинкти напружитися. Я акуратно взяв чашку за ручку, підніс до обличчя і... зробив легкий, дуже обережний вдих, принюхуючись до пари. Швидше за все, Кравченко могла підсипати туди солі, гірчиці або ще якоїсь гадості зі свого кулінарного арсеналу помсти.

​Єва крутнулася на підборах, тримаючи в руках лопатку, і застала мене саме в момент цього ганебного кавового митного контролю. Вона зневажливо пирхнула, спершись стегном об кухонну стільницю.

​— Можеш не обнюхувати так ретельно, Бойко. Нічого токсичного там немає, — отруйно посміхнулася вона.