Розділ 22. Єва

​Двері спальні прочинилися з ледь помітним, майже інтимним шелестом. На порозі з’явився Єгор. Без свого залізобетонного піджака, у простій домашній футболці, яка обтягувала його зовсім не кабінетні плечі, він виглядав... надто присутнім у цій кімнаті. Я миттєво підтягнула ковдру вище, до самого підборіддя, почуваючись так, ніби мене застукали на гарячому під час пограбування банку. Хоча, технічно, я просто сиділа на його ліжку. На нашому ліжку. Боже, від цієї думки в мене десь у районі шлунка знову крутнуло залишками тієї нещасної перченої пасти.

​— Ну що? Спить? — запитала я пошепки, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально байдуже, наче я щодня приймаю звіти про капітуляцію чотирирічних дітей.

​Єгор важко зітхнув, закриваючи за собою двері. Він підійшов до ліжка і з глухим стогоном утоми опустився на свій бік, спершись спиною об масивне м'яке узголів'я. Дістав із тумбочки телефон, і екран спалахнув, підсвітивши його різкі, наче висічені з граніту риси обличчя.

​— За той короткий час, що ми живемо з цим Левеням під одним дахом, Кравченко, я зрозумів одну річ, — тихо, майже беззвучно промовив він, уже щось гортаючи в екрані. — У питанні дитячого сну не можна бути впевненим ні в чому. Навіть якщо він зараз сопить, як сурок, це абсолютно не гарантує стабільності.

​— Тобто? — я підозріло прижмурилася.

​— Тобто він може в будь-яку хвилину прийти сюди. Бо раптом захоче водички. Або терміново пісяти. Або тому, що під твоїм гостьовим ліжком завелося плем'я волохатих монстрів, які відмовляються платити йому за оренду. Він прийде перевіряти, чи ми разом.

​Я за стогнала про себе. Ну звісно. Дитяча логіка безжальна, як податкова інспекція.

— Супер. Просто ідеально, — пробурчала я, сильніше кутаючись у ковдру і відвертаючись до вікна, де за склом миготіли вогні нічного міста. — То що тепер? Мені тут кукувати до самого ранку, працювати нічною декорацією нашого сімейного щастя?

​Єгор відірвав погляд від телефона і злегка повернув голову в мій бік. В його очах мигнула якась дивна, втомлена іронія.

— Не панікуй, Кравченко. Побудь тут трішки. Нехай малий увійде у фазу глибокого сну. Потім я візьму подушку і піду спати на диван у вітальню. Мені не звикати.

​Я здивовано підняла брови.

— Оу. Ну треба ж, які ми благородні. Не треба бути таким витонченим джентльменом, Бойко, мені навіть якось не по собі від такої раптової щедрості. Шляхетність тобі не личить, вона псує твій імідж суворого забудовника.

​— Я не джентльмен, — сухо відрізав він, знову повертаючись до свого смартфона. — Я просто прагматик. І я банально не хочу, щоб ти завтра зранку знову висувала мені претензії щодо мого егоїзму, біологічного батьківства і того, що я утискаю твої права на житлову площу. Мої вуха потребують відпочинку від твоїх тирад.

​— Я нічого не висуваю! — обурилася я, сідаючи на ліжку рівніше. Ковдра сповзла, але мені вже було байдуже, праведний гнів вимагав виходу. — Я говорю виключно факти! Це тобі вічно нічого не подобається. І, до речі, між іншим... Може, ти нарешті вибачення попросиш? Чи твій оксфордський диплом не передбачає наявності таких слів у лексиконі?

​Єгор повільно опустив телефон на ковдру. Навіть у напівтемряві я відчула, як напружилися його м'язи.

— Вибачення? За що саме, дозволь дізнатися? За те, що я врятував твою художню репутацію і викликав няню?

​— За казку! — я ткнула пальцем у його бік, ледь не зачепивши подушку. — За твою дурну, метафоричну казку!

​— А що не так із казкою? — він щиро, або дуже професійно вдав здивування, піднявши одну брову. — Дитині сподобалося. Він сміявся. Сюжетна лінія була динамічною.

​— Що не так, серйозно?! — монологи в моїй голові вибухнули цілим салютом із обурення. — Ти назвав мене неорганізованою Лисицею з руками з одного відомого місця! І натякнув, що моє мистецтво — це косоокі жаби! Це, по-твоєму, нормальна казка для чотирирічної дитини?!

​Єгор раптом тихо хмикнув. Цей звук вирвався у нього так природно, що я на мить заніміла.

— Кравченко, це була просто лисиця. Звичайна лісова лисиця з казки. Чому ти одразу приймаєш усе на свій рахунок? У тебе що, синдром ураженого самолюбства?

​— А, ну звісно! — я єхидно примружилася, схрестивши руки на грудях. — А той занудний, сірий і залізобетонний Гриф — це, мабуть, був образ твого адвоката Степана Степановича, так? Чи, може, твого начальника охорони?

​— Ні, — абсолютно спокійно і навіть з якоюсь гордістю відповів Бойко. — Гриф — це був я. Величний, сильний птах, який тримає все під контролем. Тут ти все правильно зрозуміла. Радий, що твоя аналітична логіка працює. А от з першого погляду мені здалося, що ти сприймаєш метафори надто буквально.

​Усередині мене все просто закипіло. «Гриф він, бачите?! Величний птах! Та він просто самозакоханий індик, якого випадково відмили від синьої фарби!» Я вже набрала повні легені повітря, щоб видати йому нову порцію «високого мистецтва» моєї нецензурної дипломатії, як раптом Єгор зробив те, чого я очікувала найменше.

​Він заблокував телефон, поклав його на тумбочку і повністю повернувся до мене. Його обличчя пом'якшало, а в погляді з'явилося щось доросле, серйозне і... тверезе.

​— Гаразд, — тихо сказав він, витягуючи праву руку вперед і розвертаючи її долонею догори. — Вибач. Я перегнув із Грифом і Лисицею. Мир?

​Я застигла з відкритим ротом, так і не випустивши приготовану тираду. Це було так несподівано, що мій внутрішній комп'ютер просто завис, видавши синій екран. Бойко... вибачився? Сам? Без суду та примусу?

​— Нам потрібен мир, Єво, — продовжив він, і його голос став дивовижно м'яким, без жодного натяку на колишню іронію. — Тільки заради Дані. Ти ж сама розумієш, що Степанович правий. Соцпрацівники можуть нагрянути без попередження в будь-який день. Вони перевірятимуть кожен куток. І якщо хлопчик відчує, що ми вороги, ми програємо цей бій. Давай укладемо перемир'я. Справжнє. Хоча б у цих стінах.

Його велика, тепла долоня застигла між нами на білому простирадлі. Я дивилася на його довгі пальці, на чіткі лінії, і всередині мене відбувалася жорстока боротьба між гордістю та здоровим глуздом. Здоровий глузд, підкріплений спогадом про щасливе обличчя Дані біля блакитної стіни, переміг із розгромним рахунком.