Розділ 21. Єва

​План Степана Степановича, який ще вдень здавався просто неприємним пунктом у нашому фіктивному договорі, з настанням ночі перетворився на справжнє знаряддя катувань. Спати в одному ліжку з Бойком. Після всього, що я наговорила йому на кухні, після того, як я практично звинуватила його в бездушній крадіжці дитини, ця ідея виглядала як витончене самогубство.

​Монологи в моїй голові крутилися виключно навколо одного питання: «Як, скажіть мені, як переступити через цю лють і заповзти під одну ковдру з чоловіком, якого я мрію стукнути малярним валиком?» Гордість кричала, що краще я всю ніч просиджу на підвіконні, загорнувшись у халат, ніж зроблю хоча б крок у бік його спальні. Та й сам Єгор, судячи з того, як він грюкав дверима свого кабінету, ображався на мене не менше. Моє зауваження про «баночку і колібрі» явно пробило його залізобетонний захист.

​Але в нашої долі, яку зараз уособлював маленький чотирирічний блондин, були абсолютно інші плани. Даня прагнув бачити ідеальну картинку, і його дитячий радар напруги працював безвідмовно.

​Для початку, кімната Дані все ще була зоною стихійного лиха. Кругом натягнута захисна плівка, стіни пахли свіжим акрилом, а Гонщику з Маршалом ще явно бракувало деталей. Жити там зараз було неможливо. Тому я тимчасово вклала малого у своє ліжко, в гостьовій кімнаті, сподіваючись, що на цьому моя місія на сьогодні завершиться.

​— Ну все, сонечко, заплющуй очі, — я ніжно поцілувала Даню в лоб, поправляючи ковдру. — Тьотя Єва поруч, спи.

​Я тихо навшпиньках вийшла з кімнати, прикривши двері, і полегшено видихнула. Але не встигла я зробити й трьох кроків коридором, як почувся тупіт босих ніжок. Двері розчинилися, і на поріг вискочив Даня в кумедній піжамі з динозаврами. Його очі були по п'ять копійок.

​— Тьотю Єва! А ти куди? Ти де будеш спати? — запідозрив він щось неладне, міцно тримаючи в руках свого плюшевого ведмедя.

​Я застигла на місці, судорожно вигадуючи причину, чому «ідеальна дружина» блукає коридорами о десятій вечора.

​У цей момент з вітальні донісся низький, спокійний голос. Єгор сидів на великому дивані, гортаючи щось у своєму незмінному планшеті. Він навіть не підвів погляду, але його слова прозвучали як судовий вирок:

— Тьотя Єва спатиме зі мною, Даню. У моїй кімнаті. Вона просто йшла попити води. Правда, люба?

​Він виділив слово «люба» такою кількістю іронії, що мене аж пересмикнуло. Я обернулася до нього, імітуючи посмішку, яка більше нагадувала оскал хижака.

— Так, сонечко. Саме туди я й збиралася. В нашу... спільну спальню.

​— Я не хочу спати! — раптом заявив Даня, тупнувши ногою. — Я хочу казку! Дядю Єгов, розкажи казку про дракона!

​Я подумки потерла руки. О так, Бойко, тепер твоя черга викручуватися. Розкажи дитині казку, покажи свої педагогічні таланти з Оксфорда.

​— Добре, Даню, — несподівано легко погодився Єгор, вимикаючи планшет і підводячись з дивана. — Але казка буде в моїй кімнаті. На великому ліжку. Йдемо.

​Малий радісно підстрибнув, але замість того, щоб бігти самому, він підбіг до мене, схопив своєю маленькою гарячою долонькою мою руку і з силою потягнув за собою.

— Тьотю Єва, ходімо! Дядя Єгов буде розповідати нам казку! Ходімо, ходімо!

​У мене не було жодного шансу на відступ. Даня буквально затягнув мене до святая святих — спальні Бойка. Кімната була величезною, оформленою в темних, солідних тонах, а посередині стояло воістину королівське ліжко під шовковим покривалом. Даня з розгону заскочив прямо на середину матраца, весело регочучи.

​— Так! Лягайте біля мене! Тьотя Єва з цього боку, дядя Єгов з того! — скомандував наш маленький генерал, плескаючи долонями по подушках.

​Ми з Єгором переглянулися. Якщо поглядами можна було б підривати будівлі, цей пентхаус уже злетів би в повітря. Проте під пильним наглядом динозаврів на піжамі Дані ми не мали вибору. Я акуратно, наче сідала на мінне поле, примостилася на самому краєчку правого боку ліжка, підтягнувши під себе ноги в халаті. Єгор з аналогічною грацією залізобетонної плити ліг ліворуч. Даня опинився точно між нами, обіймаючи свого ведмедя і задоволено вкриваючись ковдрою. Що ж, принаймні між нами був живий щит шириною в метр.

​— Все! Казка! — оголосив Даня, затихаючи.

​Єгор прочистив горло, заклавши руки за голову і дивлячись у стелю. Його низький голос почав плести історію, яка з перших же слів здалася мені підозріло знайомою.

​— Ну, слухай, командире... В одному дуже великому, красивому й сучасному королівстві, де всі будинки будувалися з найкращого, міцного каменю, жив собі один... Гриф. Він керував усім будівництвом, стежив за порядком і дуже цінував свій час. Але одного дня в його королівство прилетіла... Лисиця. Дуже галаслива, неорганізована Лисиця з купою фарб. І замість того, щоб допомагати Грифу будувати надійні замки, вона вирішила перефарбувати його головну вежу в безглуздий блакитний колір і намалювати там косооких жаб.

​Я відчула, як у мені знову спалахує пожежа, сильніша за ту перчену пасту. «Ах ти ж пернатий хижак! Це я — неорганізована Лисиця?! А мої цуценята — косоокі жаби?!»

​— Зачекай, Даню, — перебила я Єгора, солодко посміхаючись і дивлячись на хлопчика через його голову. — Дядя Єгор забув найважливішу деталь. Цей Гриф був таким занудним і сухим, що від його сірих замків усі мешканці королівства хотіли плакати. Він думав, що якщо замок дорогий, то в ньому автоматично стає затишно. А ця прекрасна Лисиця просто хотіла принести в його нудне життя трохи радості! Але Гриф замість вдячності почав каркати на все королівство, хоча сам у дитинстві, мабуть, навіть лінії рівно провести не міг!

​Даня зацікавлено переводив погляд з мене на Єгора, щиро вважаючи, що це така нова, неймовірно захоплива інтерактивна казка.

​— Хм, — Єгор повернув голову в мій бік, його очі в напівтемряві спалахнули небезпечним вогнем. — Проте Лисиця забула, що Гриф дбав про безпеку всього королівства. І коли вона почала махати своїм пензликом, то випадково заляпала Грифу його найкраще парадне пір'я, в якому він мав летіти на важливу раду міністрів. А потім ще й нагодувала його жахливою, перченою травою, від якої у бідного птаха мало не згоріли крила.