Розділ 20. Єва

​Кухня в пентхаусі Бойка була настільки стерильною та технологічною, що я почувалася щонайменше операційним хірургом, який готується до трансплантації серця. Усе блищало хромом, мармуром та якимось космічним пластиком. Жодної зайвої деталі, жодної плямки. Дизайнерське бюро, мабуть, ридало б від щастя, якби побачило, з якою грацією я грюкаю їхніми безшумними висувними ящиками.

​— Ну що, Бойко, — бурмотіла я собі під ніс, енергійно замішуючи сир для Дані. — Зараз ти в мене дізнаєшся, що таке справжня домашня кухня. З перчиком. З характером.

​Для малого я приготувала ліниві вареники зі сметаною — пишні, солодкі, від яких пахло затишком і дитинством. А от для свого свіжоспеченого «любого чоловіка» у мене був окремий кулінарний сюрприз. Паста зі спаржею у ніжному вершковому соусі. Зовні вона виглядала бездоганно, наче з обкладинки гастрономічного журналу. Але диявол, як відомо, ховається в деталях. Перед тим як вимкнути плиту, я взяла млинок для чорного перцю і крутила його з таким ентузіазмом, ніби намагалася докрутитися до ядра Землі. Я не пошкодувала спецій. О ні. Там була така доза свіжозмеленого пекучого перцю, яка могла б реанімувати навіть замерзлий бетон на його будівельних об'єктах.

​Собі я поклала лише легкий овочевий салат, заправлений краплею оливкової олії. Нам із Бойком шкідливо їсти з одного казана, це питання національної безпеки.

​— Хлопці! За стіл! Вечеря готова! — крикнула я у бік вітальні, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально лагідно й по-домашньому.

​Тупіт маленьких ніжок не змусив себе чекати. Даня влетів на кухню, а за ним, дещо повільніше й вальяжніше, зайшов Єгор. Він уже встиг розслабитися, домашній одяг робив його плечі ще ширшими, а погляд — менш офіційним. Вони сіли за стіл.

​Даня одразу ж схопив свою маленьку виделку, підчепив пухкий вареник, щедро вмочений у сметану, і почав активно жувати. Його рот був забитий, але це не заважало йому ділитися емоціями зі швидкістю кулемета:

— Тьотю Єва! Ми з Єговом побудували таку вежу! Ого-го яку велику! Прямо до стелі! І звідти спускали мої машинки, і вони летіли-і-і — бабах! Справжня ававія була!

​— Які ви молодці, сонечко, — посміхнулася я, краєм ока спостерігаючи за Бойком.

​Єгор спокійно взяв свою виделку, намотав солідну порцію пасти, щедро загорнувши шматочок спаржі, і впевнено підніс до рота. Він почав жувати. Один кулінарний такт, другий...

​Реакція не забарилася.

​В одну секунду обличчя успішного девелопера та залізобетонного Бойка змінило кілька відтінків — від блідо-рожевого до пунцово-червоного. Очі його округлилися, на них миттєво виступили великі, щирі сльози. Він різко закрив рот кулаком, стримуючи раптовий напад кашлю, що рвався з грудей від пекучого вогню, який щойно вибухнув у його горлі.

​Я в цей момент буквально насолоджувалася кожною секундою. Це була моя маленька, вишукана кулінарна вендета за всі його «руки з дупи» і «косооких собак». Я повільно жувала свій помідор, дивлячись на нього з виразом глибокого співчуття та ангельської невинності. Скандалити при Дані не можна? О так, Бойко, ми тримаємо марку ідеального подружжя. Тому терпи.

​Єгор, звісно, миттєво все зрозумів. Крізь сльози, що застигли в його очах, він метнув у мій бік такий погляд, яким зазвичай підписують смертні вироки. Ноздрі його роздувалися, але він мовчав. Справжній чоловік, тримає удар.

​Я з максимально натягнутою, солодкою посмішкою підняла склянку з прохолодним яблучним соком, протягнула її через стіл прямо до його тремтячої руки й прокукурікала найніжнішим голосом, на який тільки була здатна:

— Щось не так, любчику? Може, соусу замало? Скуштуй соку, це освіжає.

​Єгор буквально вихопив склянку з моїх пальців, ледь не розхлюпавши вміст, і припав до неї, як мандрівник у пустелі. Він випив усе повністю, до самого дна, за кілька жадібних ковтків. Коли порожня склянка з глухим стукотом опустилася на мармурову стільницю, Бойко кілька разів глибоко вдихнув повітря, намагаючись загасити пожежу всередині. Його голос, коли він нарешті заговорив, був дещо хрипким, але в ньому почулася така тонка, іронічна отрута, що я миттєво напружилася.

​— Знаєш, Єво... — він вирівняв спину й загнав на обличчя таку ж приторно-солодку посмішку, від якої мені стало ніяково. — Такої смачної, такої... пікантної пасти я навіть у найкращих ресторанах Італії не коштував. Це просто вибух смаку. Шедевр. Я просто вражений, чому ти сама її не їси? Чому лише салат? Ну ж бо, спробуй свій витвір.

​— О ні, дякую, любий, — я замахала руками, посміхаючись ще ширше. — Я на дієті. Після шостої вечора ніяких вуглеводів, тільки клітковина. Дбаю про фігуру, ти ж розумієш.

​Але Бойко не збирався здаватися так легко. Він повернувся до Дані, який з цікавістю спостерігав за нашими дивними «люб'язностями», тримаючи в руці напівпорожню виделку.

​— Даню, — звернувся Єгор до хлопчика, і його голос звучав як втілення батьківського авторитету. — А давай попросимо тьотю Єву теж спробувати цю пасту? Вона ж так старалася, так смачно приготувала! Негарно, коли кухар залишається голодним, правда?

​Він знову взяв виделку, набрав чималу порцію перченого макаронного пекла і протягнув її прямо до мого обличчя.

— Спробуй, люба. Це так смачно — пальчики оближеш. Ну ж бо.

​Даня, звісно, одразу ж підхопив гру:

— Ну так, тьотю Єва, спробуй! Вона ж зелена і гарна! Спробуй!

​У моїй голові миттєво пронісся потік нецензурних вигуків. «Гад! Залізобетонний, хитрий гад! Використовує дитину як живий щит!» Але відступати було нікуди. Якщо я зараз відмовлюся або почну кривитися, Даня відчує каверзу. Адвокат сказав: поводитися правильно, створювати картинку.

​Я застигла, відчуваючи, як під моєю натягнутою посмішкою починають сіпатися м'язи обличчя. Повільно, наче йдучи на плаху, я відкрила рот. Єгор із задоволеним, майже тріумфальним виглядом засунув мені виделку в рот.

​Я зробила перший жувальний рух.

​О боже. Мій власний організм миттєво видав абсолютно таку саму реакцію, як і у Бойка хвилиною раніше. Перцева хвиля вдарила по рецепторах з такою силою, що в мене в очах миттєво потемніло, а зсередини підкотила така спека, наче я щойно ковтнула розплавленого свинцю. Мені захотілося закашлятися, виплюнути це все і закричати, але я лише міцно стиснула губи, зціпила зуби і змусила себе це проковтнути. Сльози самі собою потекли по щоках, розмиваючи залишки мого ранкового макіяжу.