Розділ 19. Єва

​Звісно, я не встигла. Будівельний тайм-менеджмент ніколи не був моєю сильною стороною, особливо коли на кожну деталь кашкета Гонщика йшло по п’ятнадцять хвилин самозабвенного вимальовування. Але навіть у такому, злегка напівготовому вигляді, мій художній перформанс вражав. Стіна перестала нагадувати кабінет директора цементного заводу. Тепер із ніжно-блакитного тла, нехай і з трохи розмитими контурами лап, цілком виразно й гордо дивилися лідери «Щенячого патруля» — Гонщик і Маршал. Ну й що, що у Маршала одне вухо вийшло дещо довшим за інше, ніби він щойно підслухав наші розборки з Бойком? Головне — концепт!

​Коли в передпокої повернувся ключ і почувся знайомий шурхіт дитячих кроків, я вискочила з кімнати Дані так, ніби за мною гналися всі собаки-рятувальники разом узяті. Руки в мене все ще були в залишках синього акрилу, на носі, здається, красувалася жовта пляма, але мені було байдуже.

​На порозі стояла Лариса Петрівна — інтелігентна жінка в літах, яка тримала за руку моє золотоголове щастя. Даня виглядав трішки втомленим після свого дня, але як тільки він побачив мене, його очі заблищали.

​— Тьотю Єва! Ти дома! — вигукнув він, роблячи крок уперед.

​— Дома, сонечко, дома! — я присіла перед ним, ховаючи заляпані рукави за спину. — Зі мною все гаразд, я ж обіцяла, що чекатиму. А знаєш що? У мене для тебе в кімнаті є сюрприз. Нумо, заплющуй очі й іди за мною.

​Даня слухняно зажмурився, кумедно зморщивши носа, і схопився за мій чистий лікоть. Я повільно провела його коридором до дверей, відчуваючи, як усередині все стискається від хвилювання. «Господи, хоч би йому сподобалося. Якщо він розплачеться через косоокого Гонщика, я розплачуся разом із ним».

​— Все, відкривай! — скомандувала я, відчиняючи двері ширше.

​Реакція Дані була просто безцінною. Вона вартувала кожної витраченої гривні з золотої картки Бойка, кожної краплі фарби на моїх джинсах і кожної нервової клітини, знищеної в РАЦСі. Малий завмер на порозі. Його рот відкрився так широко, що туди могла б поміститися та сама рибна котлета, а очі стали круглими, як дві палітри.

​— Ого-о-о... — протягнув він на одному диханні. — Це... це Мавшал! І Гонщик! Ква-а-ас! Вони справжні!

​Він зірвався з місця і побіг прямо до стіни, витягнувши вперед свої маленькі ручки.

— Тільки обережно! — вигукнула я, перехоплюючи його в останній момент за комір кофтинки. — Не торкайся руками, котику. Фарба ще не зовсім висохла. Цуценята мають трохи відпочити після фарбування.

​Даня зупинився за сантиметр від стіни, слухняно сховавши руки за спину, але його захват не зменшився. Він почав підстрибувати на місці, тицяючи пальчиком у бік Маршала.

— Дивись, тьотю Єва, у Мавшала каска! Як на моїй машинці! Оце так так! — Малий повернувся до мене, і на його обличчі сяяла така чиста, абсолютна щира радість, що в мене всередині розлилося неймовірне тепло. Весь цей божевільний день, весь цей фарс із фіктивним шлюбом — усе це миттєво втратило значення. Головне, що мій племінник знову посміхається.

​Даня закружляв по кімнаті, активно розмахуючи руками й напівголосно напівуючи:

— Щенячий патвуль, ми вже в довозі! Хто в біді — тому допоможемо!

​Я посміхнулася, витираючи сльозу, що ледь не підкотилася, і в цей момент помітила тінь у дверях. Єгор стояв, притулившись до одвірка. Він уже встиг переодягнутися після нашого «художнього поєдинку» в чисті домашні штани та темну футболку, а синя пляма на його лобі була ретельно відмита, залишивши лише легке почервоніння. Він дивився на Даню, який стрибав навколо ліжка, і на його зазвичай кам’яному, суворому обличчі з’явилася м'яка, майже невловима посмішка. Він дивився на дитину так, ніби цей малий блондин дійсно був центром його всесвіту.

​Помітивши мій погляд, Єгор миттєво повернув собі нейтральний вираз обличчя, але іскорки в очах приховати не зміг.

— Ларисо Петрівно, дякую вам, ви вільні на сьогодні, — спокійно сказав він, повертаючись до няні, яка скромно стояла в коридорі. — Машина вже чекає внизу.

​Коли за нянею зачинилися двері, я вирівняла спину й підійшла до Бойка, схрестивши руки на грудях. Пора було розставляти крапки над «і» в нашому новому логістичному житті.

​— Знаєш, Бойко, — почала я тихим, але впевненим голосом. — Нам, власне, взагалі не потрібна няня на постійній основі. Я цілком можу сама відвозити й забирати Даню з садочка. На відміну від деяких, — я зробила виразний наголос на останньому слові, промовисто оглянувши його з ніг до голови, — я працюю на фрілансі. Мій графік гнучкий, і в мене є час на дитину. Мені не треба о першій годині дня кидати все й бігти рятувати поставки бетону.

​Єгор звузив свої очі, і в них знову спалахнув той самий звичний вогник суперництва. Він зробив крок назустріч, нависаючи переді мною.

— Відвозити його вранці буду я особисто, Кравченко. Це не обговорюється, мені все одно по дорозі в офіс, — відчеканив він. — А от щодо «забирати»... Ну, якщо виникне потреба, ти, звісно, можеш це зробити. Якщо, звісно, знову не забудеш про час за своїми «великими художніми шедеврами», як сьогодні.

​У мене всередині все закипіло. «Ах ти ж залізобетонний гад!» — подумки закричала я. Я вже відкрила рот, щоб видати йому триповерхову тираду про те, хто з нас насправді забуває про дитину через свої кляті наради, і мій вказівний палець уже інстинктивно злетів угору, готовий штрикнути його в ці ідеальні, самовпевнені груди.

​Але в останню секунду я застигла.

​Поруч стояв Даня. Він перестав співати й тепер з цікавістю переводив погляд з мого піднятого пальця на похмуре обличчя Єгора. В голові миттєво пронеслися слова Степана Степановича: «Соціальні працівники спілкуються з дітьми... діти говорять те, що бачать...». Якщо Даня зараз відчує, що ми на межі третьої світової, він завтра ж розповість у садочку або соцслужбі, як «тьотя Єва хотіла проштрикнути дядю Єгора пензликом».

​Я зробила глибокий вдих, заплющила очі на секунду і... повільно, з видихом, зігнула свій палець назад у кулак. Моє обличчя витягнулося в таку широку, неприродну й солодку посмішку, що в мене аж щелепу звело від напруги.