Розділ 17. Єва

​Ранок мого «весілля» розпочався не з аромату троянд і не з келиха шампанського, а з первісного, ультразвукового вереску, від якого, здавалося, затремтіли навіть панорамні шибки в пентхаусі Бойка.

​— Не хо-о-очу-у-у! Не піду-у-у! — заходився Даня, розпластавшись на підлозі своєї кімнати у вигляді морської зірки. Його права нога була мертвою хваткою затиснута навколо ніжки ліжка, а ліва відбивала дику чечітку по паркету. — Там суп із капустою! Там треба спа-а-ати! Не хочу-у-у!

​Я стояла поруч, тримаючи в руках крихітні джинси та футболку з принтом «Щенячого патруля», яка мала б стати головним козирем у цих переговорах. Але козир не спрацював. Патруль зазнав повної поразки у перші ж секунди бою.

​Поруч стояв Єгор. Якщо вчора ввечері на дивані він виглядав майже людяним, то сьогодні знову вдягнув свій фірмовий костюм-трійку, який сидів на ньому як броня. Проте зараз ця броня давала тріщину. Жовна на його обличчі ходили так, ніби він намагався пережувати залізо, а пальці, що стискали шкіряний ремінь годинника, помітно побіліли. Він не кричав. О ні, Єгор Олександрович Бойко був занадто вихованим для банального крику. Він просто випромінював таку концентровану злість, що поруч із ним можна було холодити продукти.

​— Данило, ми вчора домовилися, — голос Єгора був тихим, низьким і нагадував гуркіт грому десь далеко за горизонтом. — Ти з’їв котлети. Ти подивився мультик. Зараз ти встаєш, одягаєшся, і ми їдемо. У нас із тьотьою Євою дуже важливі справи. У нас немає часу на... це.

​— Не поїду-у-у! У вас спвави, а у мене немає спва-а-ав! — логічно закричав малий, заплющивши очі так міцно, що на щоках виступили сльози.

​Я подивилася на Єгора, і в мені миттєво спалахнула хвиля роздратування. На кого він злиться? На чотирирічну дитину, яка пережила стрес, втратила батьків і тепер просто боїться залишатися в чужому місці?

​— Бойко, вийди з кабінету. Тобто з кімнати. Живо, — процідила я крізь зуби, заступаючи собою Даню.

​— Кравченко, ми запізнюємося в РАЦС, якщо ти не помітила. У нас там все розписано по хвилинах завдяки Степановичу, — так само тихо, але з натяком на сталь у голосі відповів він.

​— Мені байдуже на твій РАЦС! — гаркнула я, але вчасно згадала, що дитина і так на межі, тому схопила Єгора за лікоть і буквально виштовхала його в коридор, зачинивши за собою двері.

​У коридорі я нарешті змогла висловити все, що думала.

— Ти що, взагалі емпатії позбавлений? — накинулася я на нього, активно жестикулюючи джинсами Дані. — Чому ти на нього так дивишся, наче він тобі тендер зірвав? Це дитина! Йому страшно! Твої бізнес-методи тут не працюють, залиш свій вовчий погляд для партнерів по будівництву!

​— Я на нього не тисну! — обурився Єгор, хоча його очі все ще метали блискавки. — Я розмовляю з ним як із дорослим. Це найкращий приватний дитячий садок у місті, Кравченко! Там басейн із підігрівом, викладач англійської з Оксфорда, три види меню і закрита територія! Батьки в черзі роками стоять, щоб туди дітей запхати! Що йому ще треба?!

​— Йому треба, щоб його не кидали! — відрізала я. — Йому чотири роки, Бойко! Йому начхати на твій Оксфорд і басейн! Йому потрібна стабільність, а не твоя ідеальна залізна дисципліна!

​Ми стояли всього за кілька сантиметрів одне від одного, важко дихаючи. Його дорогий парфум змішувався з ароматом моєї кави, і ця близькість дратувала ще більше. Ми скандалили як справжнє, класичне подружжя, яке прожило в нещасливому шлюбі років так двадцять. І це при тому, що наш шлюб мав розпочатися лише за якусь годину.

​Нарешті Єгор заплющив очі, зробив глибокий вдих і поправив краватку.

— Гаразд. У тебе є п’ять хвилин, «супер-няню». Якщо через п’ять хвилин він не буде в машині — я завантажу його туди прямо в піжамі й обмотаного ковдрою.

​— Навіть не сумніваюся в твоїх диктаторських замашках, — пирхнула я, розвертаючись на підборах, і повернулася до кімнати Дані.

​Наступні десять хвилин були шедевром моєї дипломатії. Мені довелося пообіцяти Дані нову пожежну машину (купити яку я подумки зобов’язала Бойка), пообіцяти, що я особисто заберу його одразу після тихої години, і запевнити, що в супі з капустою немає жодних жучків. З горем пополам, хлипаючи та розмазуючи сльози по щоках, малий дозволив одягнути на себе джинси.

​Коли ми вийшли в передпокій, Єгор уже тримав двері ліфта. Він кинув погляд на заплакане обличчя Дані, потім на мене — розпатлану, з легким макіяжем, який я встигла нанести однією рукою, і нічого не сказав. Промовчав. Мабуть, вирішив, що для одного ранку ліміт розборок вичерпано.

​У машині пекло продовжилося. Ми посадили Даню в дитяче крісло на задньому сидінні. Єгор сів за кермо, а я вмостилася поруч із малим, бо залишати його наодинці з його горем було б злочином.

​Всю дорогу до садочка Даня плакав. Не голосно, не істерично, а так тихо, жалібно, з іканням, що в мене серце краялося на шматки.

— Тьотю Єва... а ви точно мене заберете? — запитував він, тримаючи мене за палець своїми крихітними, гарячими пальчиками. — Ви не полетите на небо, як мама й тато?

​Ці слова прозвучали як удар під дих. Я відчула, як у мене самої на очах закипають сльози. В дзеркалі заднього виду я помітила, як здригнулися плечі Єгора, а його пальці ще міцніше стиснули кермо.

​— Ну що ти, сонечко, нікуди ми не полетимо, — я нахилилася до нього, цілуючи в мокру щоку. — У нас із дядею Єгором просто є дуже важливі справи в місті. Нам треба підписати кілька паперів. Як тільки ти прокинешся після обіду, з’їси свій полуденок — я вже буду чекати тебе на порозі. Обіцяю.

​— І дядя Єгов теж? — проікав малий, дивлячись на водійське крісло.

​— І дядя Єгор теж, — тихо, але дуже впевнено відгукнувся Бойко попереду. — Я куплю ту машину, про яку казала тьотя Єва. З великою драбиною.

​Це трохи заспокоїло малого. Коли ми нарешті під’їхали до елітного дитячого садка, який більше нагадував заміську віллу якогось лорда, Даня вже майже не плакав, лише зрідка важко зітхав. Вихователька — приємна жінка з лагідним голосом — забрала його професійно та швидко, відволікши розповіддю про те, що сьогодні вони будуть малювати динозаврів.