Розділ 16. Єва

​Моя квартира зустріла мене тишею, яка за останні тижні стала майже нестерпною. Я окинула поглядом вітальню — ідеально розставлені книги, жодної порошинки на скляних поверхнях, аромат лаванди та дорогого чаю. Все те, що складало мій світ. І все те, що я зараз мала покинути заради... «сімейного гніздечка» з людиною, чиє ім’я мені досі хочеться випльовувати, як гірку таблетку.

​— Дві валізи, Єво. Лише найнеобхідніше, — прошепотіла я собі під ніс, відкриваючи шафу.

​Я кидала в чемодани свої шовкові блузи, строгі костюми та улюблені парфуми так, ніби збиралася в евакуацію. Власне, це вона і була. Евакуація зі спокійного життя в епіцентр циклону під назвою «Бойко».

​Рівно за годину в двері постукали. Коротко, чітко, по-діловому. На порозі стояв чоловік у костюмі, який виглядав так, ніби його спеціально виростили в лабораторії для охорони бізнес-центрів.

​— Добрий день, Єво Сергіївно. Я водій Єгора Олександровича. Він доручив мені доставити вас і ваші речі.

​Він не чекав запрошення. Просто підхопив мої валізи, ніби вони нічого не важили, і рушив до ліфта. Я востаннє озирнулася на свою квартиру, вимкнула світло і вийшла, відчуваючи, як серце починає битися десь у горлі. «Даня. Скоро я побачу Даню». Тільки ця думка тримала мене на ногах.

​Дорога до пентхауса Бойка здалася мені вічністю. Я дивилася на місто через тоноване скло дорогого авто і намагалася вгамувати тремтіння рук. Пентхаус виявився саме таким, як я і уявляла: скло, бетон, панорамні вікна і пафос, що просочувався крізь стіни. Консьєржка на вході зміряла мене таким поглядом, ніби я була новою моделлю побутової техніки, яку завезли в будинок — з цікавістю і легкою долею скепсису. Вона явно була в курсі «поповнення».

​Двері відчинилися. Я очікувала побачити того грізного цербера з суду, але на порозі стояв... просто чоловік. Єгор був у простих темних штанах і футболці, яка занадто підкреслювала його розправлені плечі. Домашній одяг робив його менш офіційним, але не менш небезпечним.

​— Заходь, — коротко кинув він, подякував водієві та забрав мої речі.

​Я зробила крок у передпокій, але не встигла навіть роздивитися навколо, як з глибини квартири почувся гуркіт пластику об паркет і тупіт маленьких ніжок.

​— Дядя Єго-о-ов! Куди ти пішов?! Дивись, пожежна машина зламалася! Вона не гуде! — кричав дзвінкий голосок, від якого в мене миттєво перехопило дихання.

​Даня вилетів із кімнати, тримаючи в руках червону машину з відламаною драбиною. Він біг, дивлячись під ноги, і мало не врізався в мої коліна. Малий різко загальмував, підняв голову, і його великі очі розширилися від подиву.

​— Тьотя Єва? — прошепотів він, наче не вірячи своїм очам.

​Сльози самі собою застелили мені зір. Я впала на коліна прямо на дорогий килим у передпокої, не дбаючи про свою спідницю.

— Даню! Сонечко моє! — я схопила його, притискаючи до себе так сильно, ніби хотіла врости в нього. — Як же я за тобою скучила... Боже, як же я скучила!

​Я почала вкривати його обличчя поцілунками — лоб, щоки, маленький ніс. Весь той біль, страх і самотність останнього тижня виходили з мене цими обіймами. Даня спочатку завмер, мабуть, приголомшений моїм напором, а потім почав сміятися.

​— Тьотю Єва, ну досить! — він почав смішно борсатися в моїх руках. — Лоскотно!

​Коли я нарешті трохи відсторонилася, щоб просто надивитися на нього, Даня зробив те, що змусило Бойка за моєю спиною видати звук, схожий на приглушений смішок. Малий із максимально серйозним і навіть дещо гидливим виразом обличчя почав витирати щоки рукавом своєї кофтинки.

​— Фу-у-у, — скривився він, кумедно зморщивши носа. — Тьотю, ти мене намочила! Цьомики — це мокро!

​Я мимоволі розсміялася крізь сльози.

— Вибач, маленький. Я просто дуже-дуже рада тебе бачити.

​Я підняла погляд і зіткнулася з очима Єгора. Він стояв, притулившись до одвірка, схрестивши руки на грудях. На його обличчі не було звичної холодності. Здається, сцена «очищення від поцілунків» його щиро розважила.

​— Ну що, Кравченко, — сказав він, киваючи на мої валізи. — Ласкаво просимо до нашого... е-е... дитячого садка. Твоя кімната направо. Раджу розібрати речі, поки цей «гонщик» не вирішив, що твої валізи — це чудові гаражі для його автопарку.

​Я підвелася, витираючи щоки та намагаючись повернути собі гідність.

— Я розберуся, Бойко. Головне, що Даня зі мною.

​— З нами, — поправив він, і в цьому короткому слові була вся вага нашого нового, абсурдного спільного життя.

​Даня вже знову катав свою машину навколо моїх ніг, видаючи звуки сирени. Я зрозуміла: тиші в моєму житті більше не буде. Але, дивлячись на задоволену мордашку племінника, я вперше за довгий час відчула, що зможу витримати навіть Бойка.

​Моя нова оселя. Кімната була просторою, у стриманих бежевих тонах — типовий «готельний» шик для гостей, яким не планують радіти надто довго. Я кинула валізи біля ліжка, але навіть не встигла розстебнути замок. Тиша тиснула на вуха. Там, за дверима, було моє життя — маленький блондин, якого я не бачила вічність.

​Я залишила речі як є і пішла на звук дитячого сміху та якогось підозрілого шурхоту.

​Кімната Дані колись теж була гостьовою, але зараз вона виглядала так, ніби по ній пройшовся торнадо, який по дорозі пограбував магазин іграшок. Посеред цього хаосу на килимі сидів Єгор. Великий, похмурий «господар життя» у футболці зараз нагадував велетня, який намагається не розчавити ліліпутів. Він зосереджено, аж до хрусту в пальцях, намагався встромити колесо назад до величезного пластикового джипа. Даня стояв поруч, затамувавши подих.

​— А де ж няня, про яку ти розповідав у суді? — запитала я, спираючись на одвірок.

​Єгор навіть не підняв голови, продовжуючи боротьбу з пластмасою.

— Ларису Петрівну я відпустив на сьогодні, — він натиснув на вісь джипа з такою силою, що по кімнаті розлігся сухий звук «кряк». Колесо не просто не стало на місце — воно тріснуло навпіл. — Бляха... — тихо, але виразно процідив Бойко.