Розділ 14. Єва

​Сьогодні повітря в місті здається мені особливо чистим, майже кришталевим. Я розгладжую спідницю свого темно-синього костюма — строгий силует, жодної зайвої деталі, лише перли на шиї, які належали ще нашій бабусі. Леся завжди казала, що вони мені не личать, що я занадто «колюча» для таких ніжних речей. Але Лесі більше немає. А я є. І я — єдина кров, що залишилася у Данила.

​Я дивлюся у вікно автомобіля, поки ми під’їжджаємо до будівлі суду. Величні колони, важкі двері — тут вершиться справедливість. А справедливість для мене сьогодні має одне ім'я: Данило.

​— Єво Сергіївно, ви готові? — голос мого адвоката, Ірини Володимирівни, звучить заспокійливо. Вона професіонал, її зачіска завжди ідеальна, а папка з документами виглядає як зброя.

​— Більш ніж, — відповідаю я, виходячи з машини. — Я не розумію, на що розраховує цей Бойко. Він просто випадкова фігура в житті моєї сестри. Друг? Це смішно. У дитини має бути сім'я, а не «опікун» з бізнес-графіком замість серця.

​Ми заходимо в хол. Я одразу бачу його. Єгор Бойко. Він стоїть біля вікна, розмовляючи зі своїм адвокатом. Навіть здалеку він випромінює цю нестерпну впевненість господаря життя. Пом’ятий піджак (я помічаю це миттєво — нетипово для нього), холодний погляд. Поруч із ним стояв чоловік.

​Ірина Володимирівна ледь помітно напружується.

— Степан Степанович... — тихо каже вона мені. — Це дуже сильний противник, Єво Сергіївно. Один із найкращих у своїй справі. Він витягував такі справи, де, здавалося б, шансів нуль.

​Я стискаю сумочку міцніше.

— І що з того? У них немає головного — спорідненості. Ми виграємо цей суд, Ірино. Закон захищає родину, а не чужих людей, яких просто вписали в папірець у хвилину слабкості чи затьмарення розуму. Роман і Леся помилилися, довіривши йому дитину. Я тут, щоб виправити цю помилку.

​Ми заходимо до зали засідань. Запах старої деревини та паперу. Суддя — жінка з втомленим поглядом, яка, сподіваюся, розуміє значення слова «тітка».

​Засідання починається. Секретар монотонно зачитує суть справи. Оскарження заповіту в частині призначення опікуна. Я відчуваю, як кожен мій нерв натягується. Я дивлюся прямо перед собою, ігноруючи присутність Бойка, але шкірою відчуваю його важкий погляд.

​— Слово надається позивачці, — оголошує суддя.

​Ірина Володимирівна підводиться. Її голос звучить чітко, кожне слово зважене.

— Ваша честь, моя підзахисна, Єва Сергіївна Кравченко, є єдиною рідною сестрою покійної матері дитини. Вона — рідна кров. Дитина потребує любові, сімейного затишку та виховання в середовищі, де цінують родинні зв’язки, а не лише фінансові звіти.

​Я схвально киваю. Так, саме так.

​— Більше того, — продовжує Ірина, і я відчуваю, як у залі стає тихіше. — Ми просимо суд звернути увагу на особистість призначеного опікуна. Пан Бойко Єгор Олександрович, хоч і є успішним підприємцем, має в своєму минулому епізоди, які викликають сумніви щодо його здатності бути прикладом для хлопчика. Зокрема, йдеться про випадок у далекому минулому — бійку з нанесенням тілесних ушкоджень. Чи може людина з такою схильністю до агресії виховувати чотирирічну дитину?

​Я бачу, як Бойко ледь помітно стискає щелепи. «О так, Єгоре, ти не такий ідеальний, як хочеш здаватися», — думаю я. — «Я виверну всю твою брудну білизну, якщо це знадобиться, аби Даня був зі мною».

​В моїй пам'яті спливає обличчя маленького Данила. Він так схожий на Лесю в дитинстві... Тепер він — усе, що в мене залишилося від неї. Бойко для нього — чужинець. Він не знає, як заспокоїти дитину, коли їй сниться страшний сон. Він не знає, яку казку він любить. Він просто виконує обов'язок.

​«Ти програєш, Бойко», — шепочу я про себе. — «Кров завжди перемагає папір».

​Я впевнена. Я відчуваю це кожною клітиною. Сьогодні закон на боці родини. На моєму боці.

​Я відчуваю, як кутики моїх губ ледь помітно здригаються в переможному задоволенні. Ірина Володимирівна щойно виклала на стіл карту з «агресивним минулим» Бойка. Це був влучний постріл. Суддя — жінка, а жінки не люблять чоловіків, які розмахують кулаками. Тепер він виглядає в її очах не успішним бізнесменом, а небезпечним типом, якому не місце поруч із тендітною дитячою психікою.

​Степан Степанович підводиться повільно, вальяжно, наче він не в суді, а на світському рауті.

​— Ваша честь, — голос адвоката Бойка густий, як дорогий коньяк. — Дійсно, у студентські роки мій підзахисний був втягнутий у бійку. Молодість, гаряча кров, захист честі... Минуло багато років. Сьогодні Єгора Олександровича знають як одну з найвідповідальніших постатей міста. Він не просто бізнесмен, він філантроп. Якщо пані Кравченко цікавилася б чимось, окрім своїх амбіцій, вона б знала, що саме пан Бойко повністю профінансував капітальний ремонт дитячого притулку «Надія». Це людина, яка піклується про дітей справами, а не лише красивими словами про «кров».

​— Я заперечую! — Ірина Володимирівна підскочила з місця. — Благодійність не стирає схильності до насильства!

​— Тиша в залі! — суддя невдоволено постукала ручкою по столу. — Продовжуйте, Степане Степановичу.

​— Дякую. Але є ще дещо. Найважливіший аргумент, який робить цей позов абсолютно безглуздим. Мій підзахисний, Бойко Єгор Олександрович, є біологічним батьком Данила Юрченка.

​У залі на секунду запала така тиша, що я почула гудіння ламп під стелею. Мені здалося, що моє серце просто забуло, як штовхати кров.

​— Що... що ви верзете? — мій голос прозвучав як хрипкий шепіт. — Це неможливо.

​Степан Степанович, не дивлячись на мене, передає судовій охороні папку.

— Тут документи з клініки репродуктивної медицини, датовані п’ятьма роками тому. Сім’я Юрченків звернулася за допомогою до пана Бойка через безпліддя Романа Вікторовича. Мій підзахисний став донором. Також тут свіжий результат тесту ДНК, проведений вчора. Ймовірність батьківства — дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка.

​Я дивлюся на Бойка. Він сидить нерухомо, застигла маска спокою. Тільки очі... ці холодні очі дивляться на мене з якоюсь переможною зневагою.