Розділ 13. Єгор

​Офіс зустрів мене звичною прохолодою кондиціонерів та тихим шелестом паперів. Тут усе було під моїм контролем. Кожен крок асистентів, кожна цифра у звітах, навіть кут нахилу моніторів — усе підпорядковувалося моїй волі. Після ранкового хаосу з «метеоритом» Данею, це було справжнє затишшя.

​— Олеже, — гукнув я, заходячи у свій кабінет.

​Мій помічник з’явився за секунду, виглядаючи так, ніби він не спав разом зі мною, хоча він просто моніторив мої вечірні «пригоди» через повідомлення.

​— Слухаю, Єгоре Олександровичу.

​— Що з дитячим садком? — я сів у крісло, відчуваючи, як спина нарешті розслабляється. — Сподіваюся, ти знайшов щось надійніше за Форт-Нокс.

​— Так, пане Єгоре. Найкращий приватний садок у районі. Система відеоспостереження, охорона, три іноземні мови та меню від шеф-кухаря. Відгуки бездоганні, рекомендації від наших партнерів. Я вже все владнав.

​— Він записаний? — я підняв брову.

​— Так, документи прийняли за прискореною процедурою. Завтра з восьмої ранку він офіційно може заступати на... е-е... навчання.

​Я нарешті видихнув. План був ідеальним: вдень садок, ввечері — Лариса Петрівна до мого повернення. Моє життя поверталося в колію.

​— Добре. Що по графіку?

​— Зараз у вас переговори з представниками страхової компанії. Вони вже в конференц-залі.

​— Добре. Йдемо.

​Ми зайшли до зали. Чоловіки в дорогих костюмах, папки, графіки на екранах. Я відчув приплив адреналіну — це була моя територія. Ми почали обговорення. Я саме розбивав їхні аргументи щодо страхових виплат, коли мій телефон на столі почав вібрувати.

​На екрані висвітилося: «Лариса Петрівна (Няня)».

​«Я ж просив... я ж, блядь, чітко сказав: тільки у випадках життя і смерті!» — пронеслося в голові.

​Я ігнорував виклик десять секунд. Телефон замовк, але через мить завібрував знову. І знову.

​— Вибачте панове, форс-мажор, — я підняв руку, зупиняючи доповідача. — Мушу відповісти.

​Я підніс слухавку до вуха, вже готуючи гнівну тираду про субординацію та особистий простір.

— Ларисо Петрівно, я сподіваюся, на будинок впав астероїд, інакше я не розумію...

​У відповідь я почув не слова, а судомне схлипування. Таке гучне й істеричне, що навіть мої партнери за столом припинили гортати папери.

​— Єгоре... Олександровичу... — витиснула вона крізь сльози. — Пробачте... я... я не знаю, як це сталося...

​— Що сталося? — моє тіло миттєво напружилося, наче перед ударом.

​— Я загубила його... Данило... він зник!

​Світ навколо мене на мить зупинився. «Що вона, блядь, сказала?»

​— Повторіть, — мій голос став настільки тихим і холодним, що Олег поруч здригнувся.

​— Ми вийшли в парк... він хотів морозиво... я стояла біля ятки, розплачувалася, всього на секунду відвернулася за рештою... повернулася, а його немає! Я шукаю вже десять хвилин, кличу... його ніде немає! — вона перейшла на справжній крик.

​«Пиздець. Який же це пиздець», — єдине, що крутилося в голові разом із нецензурною лексикою всіх народів світу. Уявити Даню одного в парку, де тисячі людей, дерева і виходи до дороги... це було гірше за будь-яку фінансову кризу.

​— Стояти на місці. Нікуди не йти від тієї ятки. Я зараз буду, — відрізав я і вимкнув телефон.

​Я піднявся, навіть не дивлячись на присутніх.

— Панове, переносимо. У мене обставини непереборної сили. Олег перепризначить зустріч.

​Я вийшов із зали, Олег дріботів за мною, намагаючись втримати темп.

— Що сталося, пане Єгоре?

​— Кого ти мені підсунув, стратег недороблений? — я зупинився і схопив його за лікоть, ледь стримуючись, щоб не струснути.

​— Ларису Петрівну? А що з нею? Вона професіонал, рекомендації...

​— Твій «професіонал» загубила Даню в парку! — прошипів я.

​Олег зблід.

— Як... як загубила? Вона ж пройшла перевірку...

​— Перевірка не врятує від її кривих рук і неуважності! Все, я поїхав. Якщо я його не знайду за годину — шукай собі нову роботу. І няню теж.

​Я вискочив на парковку, майже застрибнув у машину. Мотор звично заревів, але цього разу звук не заспокоював. Я втиснув педаль газу в підлогу, виїжджаючи на проспект.

​«Тільки б він був цілий. Тільки б цей малий гонщик не вибіг на дорогу», — я міцно стиснув кермо, відчуваючи, як вени на руках здуваються від напруги. В голові крутилася лише одна картинка: Даня, що стоїть посеред натовпу зі своїм світловим мечем і плаче, бо ніхто не купує йому Кіндери.

​Я летів до парку, ігноруючи правила та здоровий глузд. Зараз у світі існував лише один пріоритет, і він мав на собі піжаму з динозаврами (якщо ця жінка його переодягла, інакше він взагалі виглядає як втікач із цирку).

​— Тільки тримайся, малий пірат. Я уже їду, — прошепотів я, повертаючи в бік парку на такій швидкості, що шини завищали на весь квартал.

​Я вискочив із машини, навіть не намагаючись припаркуватися за правилами. Парк гудів, як роздратований вулик. Сонце, крики дітей, запах солодкої вати й тисячі людей, серед яких десь загубився один маленький хлопчик, за якого я тепер відповідав головою.

​Ларису Петрівну я помітив здалеку. Вона стояла біля ятки з морозивом, притиснувши хустинку до обличчя, і здригалася від ридань. Побачивши мене, вона мало не впала на коліна.

​— Єгоре Олександровичу... пробачте... я не знаю... я ж тільки решту взяла! У мене двадцять років стажу, жодної подряпини у вихованців! А тут... ваш син... як крізь землю провалився!

​— Ларисо Петрівно, заспокойтеся, — я старався говорити твердо, хоча всередині мене все стискалося від люті й тривоги. — Ви де його шукали?

​— Скрізь! Отам біля фонтанів, на майданчику для малечі, у пісочниці... Я кликала, я всіх перепитала! Його ніде немає!

​Я озирнувся. Майданчик для малечі з пластиковими гірками-слониками був порожнім. Знаючи Даню і його амбіції «космічного пірата», я зрозумів: слоники його не зацікавили б.

​— Ходімо туди, — я вказав на зону екстремальних атракціонів, де гуркіт і крики були вдвічі сильнішими.