Розділ 12. Єгор

​Ранок почався не з кави. І навіть не з контрастного душу. Він почався з того, що хтось настирливо намагався провести мені операцію на сітківці ока без анестезії.

​— Дядя Єгор... ти вже встав? Дядя Єгор, ти спиш? — шепотів голос десь над моїм лівим вухом.

​Я відчув, як чийсь маленький вказівний палець безцеремонно підчепив мою повіку, намагаючись відкрити її силоміць.

​«Що, сука, відбувається?!» — це була перша і єдина думка, яка спалахнула в моєму затуманеному мозку.

​Я різко сів у ліжку, ледь не зіткнувшись лобами з Данею. Малий уже стояв на моїй подушці, виглядаючи бадьорішим за енергетик. Його піжама з динозаврами була перекручена, а волосся стирчало в різні боки, як антени для зв’язку з космосом.

​— О! Встав! — зраділа ця стихійна сила.

​І тут почалося. Даня не просто зрадів — він почав використовувати мій дорогий італійський матрац як батут для професійних акробатів.

​Гуп! Гуп! Гуп!

​— Давай гратися! Давай бігати! Я бачив там велику машину на кухні, вона гуде! Вставай! — Даня стрибав так високо, що мені здавалося, він зараз вилетить у вікно або проломить стелю до сусідів зверху.

​Я з важким стогоном глянув на годинник на тумбочці.

06:00.

​Шоста ранку. Зазвичай у цей час я вже закінчую перший підхід на турніку в спортзалі або допиваю свій протеїновий коктейль, переглядаючи котирування акцій. Але сьогодні спортзал мені не світив. Моїм сьогоднішнім тренуванням було виживання в умовах екстремального дитячого ентузіазму.

​«До приходу няні ще дві години. Дві. Довгих. Години», — я закрив обличчя долонями, відчуваючи, як пульсує в скронях. — «Господи, Бойко, якби хтось побачив тебе зараз... грізний забудовник, якого шпиняє чотирирічний хлопчик у піжамі».

​— Даня! Досить пригати! Зупинись! — я спробував вкласти у голос усю свою командну міць, якою зазвичай розганяю лінивих виконробів на будівництві.

​Даня на мить завмер, але тільки для того, щоб зробити ще один, фінальний стрибок прямо мені на коліна.

​— Не-а! Сонечко вже прийшло! Вставай!

​Я миттєво зреагував і перехопив його в повітрі, як небезпечний вантаж. Схопив під пахви, перевернув і силоміць поклав спиною на простирадла.

— Полеж ще годинку, я тебе дуже прошу. Давай уявимо, що ми — колоди. Тиха, нерухома колода в лісі. Розумієш?

​— Ні-і-і! — Даня почав борсатися в моїх руках, вигинатися і реготати так гучно, що в мене заклало вуха. — Я не колода! Я гонщик! Вру-у-ум!

​Він почав вириватися з неймовірною силою. Його маленькі пальці вчепилися в мій ніс, намагаючись крутити його, як ручку радіоприймача.

— Пік! Пік! Дядя Єгор, пік-пік!

​— Ай! Відпусти ніс! — я намагався відбити атаку, але цей малий був спритнішим за будь-якого мого опонента на переговорах.

​Врешті-решт він вислизнув з моїх рук, як намилена рибина, і з переможною кричалкою вискочив зі спальні. Я відкинувся на подушки, сподіваючись на секундну тишу.

​Топ-топ-топ-топ!

​Через пів хвилини він повернувся. Але не сам. У руках він тримав оберемок іграшок, які ми вчора купили. Він розмахнувся і з радісним «Бум!» почав закидати моє ліжко пластиковими машинками, гумовими качками та якимись деталями від конструктора.

​Один із залізних джипів прилетів мені прямо в плече.

— Це сюди! — вигукнув Даня, знову заскакуючи на ліжко. — Вони теж хочуть гратися!

​Я дивився на цей хаос на моїй ковдрі. Машинка з Кіндера (та сама, яку ми шукали цілу вічність), безголовий динозавр і пачка вологих серветок. Це була офіційна капітуляція мого особистого простору.

​«Гаразд. Ти переміг, малий терористе», — я важко зітхнув і спустив ноги з ліжка, наступивши прямо на пластмасову деталь лего. Різкий біль прошив стопу до самого коліна.

​— Бля... — я вчасно прикусив язика, згадавши, що діти вбирають матюки як губка. — Бля-ха-муха! Даня, ти хочеш їсти?

​— Кашу! З полуницею! — Даня вже збирався знову стрибнути, але я вчасно відійшов убік.

​— Будуть тобі сосиски. І, можливо, каша, якщо я згадаю, як вмикається плита, — я почовгав у бік кухні, відчуваючи себе на сто років старшим.

​Цей ранок тільки починався. Попереду був квест під назвою «Сніданок для дитини» і очікування Лариси Петрівни, яку я вже подумки готовий був нагородити орденом Мужності першого ступеня ще до того, як вона переступить поріг..

​Кухня зустріла мене стерильною чистотою, яка зазвичай панує в операційних перед початком зміни. Я відкрив холодильник і завмер. Скарбниця: три пляшки елітного віскі, упаковка лимонів, сосиски (мій вчорашній «шедевр» закупівель) і баночка ікри, яку я забув відкрити на минулий Новий рік.

​— Дядя Єгор, а де каша? — Даня вже висів на ручці холодильника, заглядаючи всередину.

​«Каша... Звісно. Я зараз маю стати чарівником і дістати кашу з повітря», — пронеслося в голові. Я подивився на плиту. Ми з нею були знайомі лише формально. Намагатися приготувати щось їстівне для дитини — це ризик спалити пентхаус ще до обіду.

​— Знаєш що, малий? — я витягнув телефон. — У сучасному світі дракони не готують. Вони замовляють доставку.

​Я знайшов сервіс з позначкою «дитяче меню». Сирники, парова омлетна квітка і якась вітамінна суміш. Натиснув «замовити», не дивлячись на ціну експрес-доставки. В цей момент я був готовий заплатити будь-які гроші, аби просто не тримати в руках пательню.

​Через тридцять хвилин у двері подзвонив кур’єр. Даня зустрів його так, ніби той приніс йому ключі від магазину іграшок.

​Сніданок перетворився на чергове поле бою. Даня сидів за моїм столом із цільного дерева, а навколо нього розросталася зона екологічної катастрофи. Сирники кришилися, омлет дивним чином опинився навіть на спинці стільця, а потім... стався фінальний акорд. Даня випадково змахнув рукою, і склянка з яблучним соком перекинулася.

​Бурштинова рідина стрімко розтеклася по білосніжних серветках, загрожуючи моєму ноутбуку, який я необачно залишив на краю.