Розділ 11. Єгор

​Минула година. Година в закритому просторі з чотирирічним «володарем морів», який вирішив, що вихід із ванної — це зрада ідеалів піратства. Даня вив, чіплявся пальцями за краї чаші й намагався вкусити мене за руку, коли я, нарешті втративши терпець, просто виловив його з води, як слизьку рибину.

​— Все! Досить! Ти вже зморщився, як старе яблуко! — гаркнув я, замотуючи це розлючене створіння у величезний махровий рушник.

​Я відніс його в кімнату, намагаючись не посковзнутися на калюжах, які тепер прикрашали кожен мій крок. Поклав його на ліжко, розірвав пакет із дитячим одягом і витягнув першу ліпшу піжаму. Блакитна, м’яка, з маленькими білими кроликами.

​Даня глянув на неї так, ніби я запропонував йому вдягнути сукню з рюшами.

​— Не буду! — він відштовхнув піжаму. — Я хочу з машинками! Де бібіки?!

— Даню, послухай мене дуже уважно, — я сперся руками на матрац, дивлячись йому прямо в очі. — Зараз ніч. Машинки поїхали в гараж спати. Залишилися тільки кролики.

​Я почав гарячково переривати інший пакет. «Ну давай, Мілана, чи як там ту продавчиню... невже ти поклала тільки один варіант?» Мої пальці намацали ще одну упаковку. Я вихопив її з надією, але на тканині красувалися гігантські зелені тиранозаври з відкритими пащами. Бляха.

​— У нас є динозаври або кролики. Вибирай: або тебе їсть Т-Рекс, або ти спиш із зайцями. Третього не дано.

— З машинками хочу-у-у! — знову почав він заводити свою сирену.

​— Завтра! — я майже перейшов на крик, але вчасно стримався. — Завтра я куплю тобі піжаму, на якій буде цілий автопарк, включно з бетономішалками. Але зараз — динозаври. Це круто. Дивись, які в них зуби! Майже як у тебе, коли ти кусався у ванній.

​Даня затих. Оцінив зуби динозаврів. Потім глянув на мене.

— Ладно. Давай зуби.

​Він почав одягатися сам. Я стояв поруч, склавши руки на грудях, і відчував себе так, ніби щойно виграв тендер на мільярд. Але тріумф був недовгим. Коли Даня закінчив, я зрозумів, що голова динозавра чомусь стирчить у нього на спині, а штани вивернуті швами назовні.

​— Іди сюди, горе-дизайнер, — я зітхнув і почав переодягати його правильно. Мої пальці, що звикли підписувати мільйонні чеки, незграбно возилися з крихітними гудзиками.

​— Все. В ліжко. Очі закрити. Спати. Це наказ, — я вкрив його ковдрою.

​Даня слухняно заплющив очі. Я вже збирався вийти, як помітив: одне око ледь-ледь прочинене і стежить за кожним моїм рухом. Малий засранець. Він не спав, він вичікував.

​— Спи, я сказав! — я погрозив пальцем.

Він міцно зажмурився, аж щоки затремтіли.

​Я вимкнув світло, залишивши двері ледь прочиненими — на випадок, якщо він почне кричати серед ночі. Вийшов у коридор і відчув, як ноги наливаються свинцем. Нарешті. Тиша.

​Я пішов на кухню, налив собі подвійне віскі — сьогодні я його заслужив — і відкрив планшет. Графіки на завтра виглядали як китайська грамота. Мозок відмовлявся аналізувати цифри. Перед очима все ще плавали гумові качки.

​Швидко прийняв душ, змиваючи з себе запах дитячого шампуню та Тартару, і впав у своє ліжко. Вимкнув світло, вмостився на дорогій ортопедичній подушці й заплющив очі. Сон почав накривати мене м’якою хвилею...

​Топ... топ... топ...

​Я розплющив одне око. Темрява. Але я відчував: я не один.

Підняв голову і ледь не вистрибнув із ліжка. Біля нього, як маленька примара в динозаврах, стояв Даня.

​— Що ти тут робиш? — я сів у ліжку, намагаючись не згадати всі матюки, які знав. — Чого не спиш?

— Я хочу водички, — прошепотів він, дивлячись на мене великими очима.

​Я закрив обличчя долонею і зробив глибокий вдих. «Спокійно, Єгоре. Це всього лише вода. Він не просить знову їхати за Кіндером».

— Гаразд. Ходімо пити воду.

​Ми пішли на кухню. Я дістав склянку, налив води і простягнув йому. Даня взяв її обома руками і почав пити так завзято, ніби йшов пустелею тиждень. Звісно, половина води потекла по підборіддю прямо на динозаврів.

​— Допив? — я забрав порожню склянку.

— Угу. Дякую, — він витер рот рукавом.

​— Все. Тепер марш у свою кімнату. І щоб я тебе більше не бачив до ранку, — я розвернув його за плечі в бік гостьової спальні.

​Ми розійшлися. 

​Я знову впав у ліжко. Подушка здавалася мені хмарою, а тиша — божественним дарунком. Я закрив очі й відчув, як свідомість починає приємно розпливатися. П’ять хвилин. Мені потрібно було всього п’ять хвилин глибокого сну...

​Топ... топ... топ...

​Звук був тихішим, ніж минулого разу, але в моїй голові він пролунав як набат. Я повільно, зі скрипом у зубах, сів на ліжко. У дверях знову маячила постать у піжамі з динозаврами.

​— Що на цей раз? — мій голос нагадував шелест наждачного паперу по металу. — Знову води? У тебе там у животі вже акваріум має бути.

​— Ні, — прошепотів Даня, переминаючись із ноги на ногу. — Я хочу пісяти.

​Я потер обличчя руками.

— Даню, ти великий хлопець. Ти знаєш, де туалет. Треті двері праворуч. Вперед.

​— Там темно, — відповів він так спокійно, ніби це була аксіома, що не потребує доказів. — І там може бути монстр.

​— Монстри не живуть у квартирах з такою ціною за квадратний метр, — пробурмотів я, встаючи з ліжка. — Гаразд, пішли.

​Ми знову пройшли цим нічним коридором. Я ввімкнув світло у ванній, осліплюючи себе й Даню. Хром і мармур засяяли, наче операційна.

— Заходь. Я тут.

​Даня зупинився на порозі й підозріло на мене подивився.

— А ти що, будеш дивитися, як я пісяю?

​Я закляк.

— Ні. Мені це зовсім не цікаво, повір.

— Тоді закрий двері!

​Я закрив двері, притулившись лобом до холодної поверхні шпонованого дуба. «Боже, я — Єгор Бойко. Я людина, яка закриває угоди на мільярди. Я зараз стою під дверима власного туалету і чекаю на дитину, яка боїться темряви, але цінує приватність. Життя — це дивна штука».

​Клацнув замок. Даня вийшов із гордим виглядом.

— Все. Тепер спати. Бігом! — я вказав пальцем у бік його кімнати.