Розділ 10. Єгор

​— Пока-пока! — Даня весело помахав ручкою в бік пана Шнайдера, який застиг у дверях із таким виразом обличчя, ніби щойно побачив, як акції його компанії згорають у синьому полум’ї.

​Шнайдер переглянувся зі своїм асистентом, потім перевів погляд на мене, на розбиту вазу в приймальні (яку Світлана вже судомно намагалася змести в совок) і на розтерту землю по всьому кабінету. У його очах читалося глибоке німецьке нерозуміння того, як один із найжорсткіших забудовників країни перетворився на аніматора в дитячому садку.

​— Дякую за... змістовну зустріч, пане Бойко, — нарешті витиснув він, намагаючись не наступити на пластикову машинку. — Ми обговоримо ваші пропозиції. І... успіхів у вашій новій... ролі.

​Він пішов. Я нарешті випустив повітря, яке, здавалося, тримав у легенях останні дві години.

​«Успіхів у ролі... Яка до біса роль? Я почуваюся так, ніби пройшов через зону бойових дій без каски й бронежилета», — пронеслося в голові.

​— Дядя Єгов! — Даня смикнув мене за край піджака, залишаючи на дорогій тканині чіткий слід від чорної землі. — Ти обіцяв! Два Кіндери! Я сидів тихо, я не заважав дядям, я тільки робив пісочницю!

​Я подивився на свій килим, який тепер нагадував грядку для картоплі, потім на Даню. Його обличчя світилося щирою дитячою вимогою. Він виконав свою частину угоди — він не побив інвесторів мечем. Це вже перемога.

​— Олег! — гаркнув я, не обертаючись.

​Мій помічник матеріалізувався поруч із блокнотом, намагаючись не дихати пилом від розбитої вази.

— Так, Єгоре Олександровичу?

​— Няня. Скажи мені, що вона вже стоїть під дверима моєї квартири з валізою та дипломом Мері Поппінс.

​Олег нервово переступив із ноги на ногу.

— Я знайшов найкращу кандидатуру, шефе. Лариса Петрівна. Двадцять років стажу, рекомендації від послів... Але вона зможе приступити до роботи лише завтра з восьмої ранку. Сьогодні у неї... е-е... випускний у внука.

​Я повільно повернув голову до нього.

— Ти жартуєш? Мені потрібна няня зараз. Прямо в цю секунду. Олег, я не знаю, як годувати цю істоту, окрім рибних котлет, і я точно не впевнений, що він не розбере мою квартиру на запчастини до ранку.

​— Вибачте, пане Єгоре, але на сьогодні це неможливо. Всі інші варіанти — або без досвіду, або не пройшли мою перевірку на адекватність. Завтра все буде. Обіцяю.

​Я заплющив очі. Один на один із Данею. На цілу ніч. Це звучало гірше, ніж податкова перевірка без попередження.

​— Дядя Єго-о-ов! Кіндер! Де мій Кіндер?! — Даня знову штурхонув мене, тепер уже трохи сильніше.

​— Добре! — я підняв руки, здаючись. — Їдемо за твоїми яйцями з сюрпризом. Олег, прибери тут усе. Виклич професійну хімчистку, нехай килим хоча б продезінфікують. Світлані випиши премію за стресостійкість... і за вазу. Блядь, моя ваза...

​Я поправив піджак і взяв Даню за руку. Ми рушили до ліфта.

​— А в Кіндері буде машинка? — Даня підстрибував на ходу, розмахуючи світловим мечем, який у замкненому просторі ліфта здавався небезпечною зброєю масового ураження.

​— Сподіваюся, Даню. Бо якщо там буде рожевий поні, я не впевнений, що витримаю ще одну істерику в супермаркеті.

​Ми спустилися в паркінг. Я всадив його в крісло, пристебнув (що саме по собі було квестом на гнучкість) і завів двигун.

​Дорога до супермаркету зайняла хвилин десять, але для мене вони тягнулися вічність. Даня ззаду коментував кожну машину, кожне дерево і кожну муху, що пролітала повз. Його енергія була невичерпною, на відміну від моєї, яка була на нулі ще після зустрічі з Євою.

​— Ми приїхали, — я зупинився на парковці величезного цілодобового маркету.

​Ми зайшли всередину. Вечірній супермаркет зустрів нас гучною музикою та натовпом людей. Даня миттєво потягнув мене в бік кондитерського відділу. Його орієнтація в просторі, коли йшлося про цукор, була феноменальною.

​— Ось вони! Дивись! — він вказав на полицю з Кіндерами.

​Я стояв поруч, склавши руки на грудях, і спостерігав, як він з усією серйозністю вибирає «ті самі» яйця. Він трусив їх біля вуха, щось нашіптував, мабуть, перевіряючи вагу іграшки всередині.

​— Бери вже, Даню. Нам ще треба купити щось на вечерю, — пробурмотів я, дивлячись на ряди з пельменями та замороженими овочами. — Хоча, здається, сьогодні на вечерю у нас буде просто хаос.

​Я ще не знав, що найскладніше — попереду. Купання, вкладання спати і спроба пояснити чотирирічній дитині, чому в моєму холодильнику тільки елітне віскі та лимон.

​«Нічого, Бойко. Ти будував порти. Ти захоплював заводи. Ти впораєшся з одним маленьким хлопчиком», — намагався я підбадьорити себе, кидаючи в кошик два великих Кіндери та пачку сосисок, бо це було єдине, що я вмів готувати без допомоги шеф-кухаря.

​— Ходімо на касу, — сказав я, відчуваючи на собі співчутливий погляд якоїсь бабці.

​Ми виходили з магазину, Даня щасливо стискав свій трофей, а я вже подумки рахував години до восьмої ранку, коли з’явиться Лариса Петрівна — моя єдина надія на порятунок.

​Ми під’їхали до мого будинку. Сучасна новобудова, скло, бетон і охорона, яка знає мене як людину, що ніколи не посміхається і завжди повертається сама.

​Консьєржка, Марія Іванівна, жінка з хронічною цікавістю до чужого життя, ледь не випустила з рук сканворд, коли я зайшов у хол. Я виглядав... специфічно. В одній руці — чотири величезні пакети з брендовими іграшками і одягом, в іншій — дитина, яка щойно закінчила поглинати перший Кіндер і тепер розмазувала залишки шоколаду по своїх щоках.

​— Доброго вечора, Єгоре Олександровичу... — вона протерла окуляри, дивлячись на Даню. — Це... племінник?

​— Це опіка, Маріє Іванівно, — відрізав я, намагаючись не розгубити пакети.

​Даня, не довго думаючи, видав своє фірмове:

— Добрий вечір! А у мене там не було машинки! — він тицьнув пальцем у порожню пластикову капсулу. — Там був пазл! Бе-е-е!

​Я підштовхнув його до ліфта. Коли двері зачинилися, я відчув на собі погляд дзеркал. Дорогий костюм, стомлене обличчя і чотирирічний шоколадний терорист поруч. «Бойко, ти втрачаєш хватку», — прошепотів внутрішній голос.