Розділ 8. Єгор

​Я міцніше стиснув кермо, відчуваючи, як шкіра рипить під пальцями. Попереду — сірі вулиці, затори й будівля, яку я збирався викреслити з пам'яті Дані назавжди. Притулок. Сама назва викликала в мене напад нудоти. Моя кров не буде спати на казенних простирадлах.

​Я натиснув кнопку на кермі, викликаючи Степановича. Мій адвокат — людина старої закалки, він знає, як обходити гострі кути, не ламаючи при цьому закон занадто явно.

​— Слухаю, Єгоре Олександровичу, — пролунав його спокійний, трохи втомлений голос.

​— Степановичу, я щойно від юриста Юрченків. У мене на руках копія заповіту. Я — офіційний опікун Данила. Зараз я їду його забирати. Підготуйте усе, що треба.

​На тому кінці запала тиша. Я чув лише його важке дихання.

— Єгоре, ви ж розумієте, що папірець із печаткою нотаріуса — це ще не все. Потрібно пройти комісію, огляди, отримати рішення опікунської ради... Це займе тижні, якщо не місяці. Дитину вам зараз просто так не віддадуть.

​— Він не залишиться там ні на хвилину більше, ніж мені знадобиться, щоб доїхати, — відрізав я, перелаштовуючись у лівий ряд. — У мене є воля батьків. Це вагоміше за будь-яку комісію.

​— Юридично — ні, — м'яко заперечив Степанович. — Соціальні служби — це бюрократичне пекло. Вони вчепляться в інструкції. Ніяких «але».

​— Мені плювати на їхні інструкції! — я ледь не крикнув. — Знайди спосіб. Зараз.

​Я чув, як Степанович щось гортає на столі, мабуть, свою базу контактів. Минуло секунд тридцять, які здалися мені годиною.

— Є один варіант, Єгоре Олександровичу. Цей притулок, куди відвезли дитину... я знаю їхнього директора. Будівля в жахливому стані. Дах тече, опалення — одна назва. Вони роками просять гроші на капітальний ремонт.

​— І? — я вже розумів, куди він клонить.

​— Ви можете виступити як меценат. Оплатити ремонт, нове обладнання, меблі. Оформимо це як великий благодійний внесок від вашого фонду. В обмін на таку «щедрість» ми домовимося про тимчасове перебування дитини під вашою відповідальністю, поки я готуватиму основний пакет документів. Це буде виглядати як... «патронатна опіка в інтересах дитини».

​— Роби, — коротко кинув я. — Сума не має значення. Оформлюй як благодійність, як дарунок місту — мені байдуже. Я хочу, щоб коли я під’їду, ворота були відчинені.

​— Зрозумів. Буду на зв'язку.

​Я вимкнув зв'язок. В салоні знову запала тиша, але в моїй голові було гамірно. Я згадував обличчя Єви. Її відчай, її дику, неконтрольовану впевненість у тому, що вона має більше прав на Даню. Вона думає категоріями «любові» та «родини». Але цей світ працює на інших ресурсах. Тут перемагає той, хто може забезпечити безпеку та контроль.

​А ще... я відчував дивний тиск у грудях. Я — батько. Це слово все ще здавалося мені інопланетним. Але щоразу, коли я згадував, як малий впевнено тиснув пальцем на долоню, я розумів: я не віддам його не тому, що так написано в заповіті. А тому, що він — частина мене. А своє я не віддаю нікому.

​Попереду з'явився високий бетонний паркан із заіржавілим дротом зверху. Похмура будівля з облупленою фарбою. Типовий зразок державного «піклування».

​Я загальмував біля воріт. Мій чорний «звір» виглядав тут як інопланетний корабель серед руїн. Я вийшов із машини, поправив піджак і глянув на годинник.

​— Ну що, Даню, — прошепотів я, дивлячись на заґратовані вікна другого поверху. — Твої канікули в пеклі закінчилися. Твій справжній батько прийшов.

​Я впевнено крокував до хвіртки. Я знав, що через десять хвилин Степанович «дотисне» директора, і цей бетонний склеп відчинить свої двері. Гроші можуть не купити щастя, але вони чудово купують свободу. І сьогодні я збирався купити її для свого сина.

​Всередині притулку пахло вчорашньою капустою, дезінфекцією та якоюсь безнадією. Стіни, пофарбовані в брудно-блакитний колір, облущувалися, наче стара шкіра. Кожен мій крок по скрипучому лінолеуму віддавався в скронях.

​Я не чекав у черзі. Я просто штовхнув двері з табличкою «Директор».

​Зайцев Сергій Володимирович виявився невисоким чоловіком із залишками волосся на голові та окулярами, які постійно сповзали на ніс. Щойно я переступив поріг, він підскочив, розпливаючись у такій широкій усмішці, що мені захотілося вимити руки. Степанович спрацював оперативно. Гроші — найкращий мастильний матеріал для заіржавілих шестерень державної системи.

​— Єгоре Олександровичу! Яка честь! — він простягнув руку для потиску. Я відповів сухо й коротко. — Ми так довго чекали, коли хтось зверне увагу на наші проблеми. Капітальний ремонт... О, це врятує нас! Кошти вже надійшли на рахунок фонду, юристи оформлюють документи про благодійність. Ми вам щиро вдячні!

​— Ближче до справи, Сергію Володимировичу, — я перебив його потік подяк. — Де Юрченко?

​Директор на мить зам'явся, поправляючи окуляри.

— У дітей зараз обід. Ми якраз...

​— Ведіть мене туди, — наказав я. — Я забираю його зараз. У вас мають бути вказівки від департаменту щодо «патронатної відповідальності».

​— Так-так, звісно, все є! Степан Степанович передав усі копії, ми підготували наказ про тимчасову передачу під вашу опіку... Прошу за мною.

​Ми пройшли довгим коридором до приміщення, яке вони називали столовою. Це була похмура зала з довгими столами та алюмінієвими мисками. Десятки очей — сумних, цікавих, відчужених — вп’ялися в мій дорогий костюм. Але я шукав лише одні очі.

​Даня сидів у самому кутку. Він здавався ще меншим, ніж зазвичай, у цьому величезному стільці. Перед ним стояла тарілка з якоюсь сірою кашею, до якої він навіть не торкнувся. Його плечі здригалися, а по щоках котилися сльози, падаючи прямо в миску.

​Серце стиснулося так сильно, що стало важко дихати. Я пройшов через зал, ігноруючи шепіт дітей і випари їдальні. Зупинився прямо перед ним і повільно опустився на одне коліно, щоб наші обличчя були на одному рівні.

​— Гей, — тихо покликав я. — Привіт.

​Даня підняв голову. Його очі були червоними від плачу, а обличчя — блідим. Коли він упізнав мене, його губи затремтіли.