Розділ 7. Єва

​Центр міста задихався від липневої спеки, але в офісному центрі, куди я приїхала, панував арктичний холод кондиціонерів. Я йшла коридором, і звук моїх підборів об гранітну підлогу відлунював у моїй голові, як удари молота.

​«Зараз усе вирішиться. Ти отримаєш папери, забереш Даню з того жахливого місця, і ми забудемо це як страшний сон», — шепотіла я собі, стискаючи ручку сумки.

​Я штовхнула важкі дубові двері з табличкою «Марк Андрійович, нотаріус».

​Кабінет зустрів мене запахом дорогої шкіри та старої паперової пилюки. За масивним столом сидів сивий чоловік у бездоганному костюмі — той самий юрист. Але щойно я перевела погляд на крісло навпроти нього, моє серце пропустило удар, а потім забилося з подвоєною лютню.

​Там, розвалившись із таким виглядом, ніби він володіє цією будівлею (а може, так воно і було), сидів Єгор Бойко. Сьогодні на ньому був темно-синій костюм, свіжа сорочка, а синці на обличчі лише додавали йому вигляду небезпечного хижака, який щойно вийшов із чергової бійки переможцем.

​— Ви? — я виплюнула це слово, застигнувши на порозі. — Що цей чоловік тут робить?

​Я розвернулася до юриста, ігноруючи присутність Бойка.

— Марку Андрійовичу, це приватна зустріч, що стосується моєї родини. Я вимагаю, щоб стороння людина залишила кабінет.

​Бойко навіть не поворухнувся. Він повільно підняв погляд на мене, і в його очах промайнула тінь іронії.

— Добрий день і тобі, Єво. Бачу, твій настрій не покращився.

​— Єво Сергіївно, присядьте, будь ласка, — м'яко сказав юрист, вказуючи на вільний стілець поруч із Єгором. — Пан Бойко не просто сторонній. Його присутність є обов’язковою згідно з вимогами закону та текстом заповіту подружжя Юрченків.

​— Що? — я повільно сіла, відчуваючи, як дерево стільця впивається мені в стегна. — Він не родич. Він просто... знайомий.

​— Давайте розпочнемо, — Марк Андрійович відкрив теку і дістав кілька аркушів із водяними знаками.

​Він почав читати офіційним, монотонним голосом, який здавався мені гуркотом грому:

— «Ми, Юрченко Роман Вікторович та Юрченко Леся Сергіївна, перебуваючи у повному розумі та твердій пам’яті, складаємо цей заповіт, який є вираженням нашої останньої волі...»

​Я майже не слухала частину про нерухомість та рахунки. Юрист читав, що все майно, включно з квартирою та заощадженнями, переходить у власність Кравченко Єви Сергіївни. Це було логічно. Це було правильно. Я вже почала відчувати полегшення, як раптом голос Марка Андрійовича змінив тон.

​— «У випадку нашої одночасної смерті або неможливості виконувати батьківські обов’язки, ми призначаємо опікуном нашого неповнолітнього сина, Юрченка Данила Романовича... Бойка Єгора Олександровича».

​У кабінеті стало так тихо, що я почула, як цокає годинник на стіні.

​— Що?! — вигукнули ми одночасно.

​Я підскочила зі стільця, дивлячись на юриста так, ніби у нього виросла друга голова. Бойко теж випрямився, його спокійна маска на мить тріснула, оголивши щире здивування.

​— Перечитайте це ще раз, — зажадала я, спираючись руками об стіл. — Це помилка. Це якась дика, абсурдна помилка! Я — його рідна тітка! Єдина сестра Лесі! А він... — я тицьнула пальцем у бік Єгора, — він ніхто! Як вони могли віддати дитину людині, яку не бачили п’ять років?!

​Марк Андрійович спокійно поправив окуляри й повернув документ до мене.

— Ніякої помилки, Єво Сергіївно. Це воля обох батьків. Підписи завірені належним чином пів року тому.

​— Це навіть легше, ніж я думав, — раптом пролунав голос Бойка. Він уже встиг опанувати себе. Його голос став холодним і діловим. — Я якраз почав збирати документи на усиновлення. А тепер, виявляється, мені й збирати нічого не треба.

​Я повернулася до нього, задихаючись від люті.

— Це ти! Це ти їх змусив, так? Якимсь чином залякав, шантажував? Ти ж багатий, у тебе скрізь зв'язки! Ти вирішив забрати Даню собі як якусь іграшку?

​Єгор встав, стаючи на голову вищим за мене. Його погляд був крижаним.

— Єво, вгамуй свою параною. Я не бачив Романа і Лесю п'ять років. Я поняття не мав, що вони вписали мене в цей папірець. Але якщо вони це зробили — значить, у них були причини мені довіряти більше, ніж тобі.

​— Ти... ти нікчема! — я замахнулася, щоб вдарити його, але він перехопив мою руку в повітрі. Його хватка була як сталеві лещата.

​— Панове, заспокойтеся! — втрутився юрист. — Ніякого тиску не було. Юрченки прийшли до мене разом, вони довго обговорювали цей пункт. Вони хотіли бути впевнені, що у випадку трагедії Данило матиме не тільки любов, а й фінансову стабільність та захист, який може надати пан Бойко.

​— Фінансову стабільність? — я вирвала руку. — Дитині потрібна сім'я! Любов! А не банківські рахунки цього сухаря! Я оскаржу цей заповіт. Я подам до суду! Я не дозволю цій людині наближатися до Дані. Він — ніхто! Він чужий! А я — рідна кров!

​Я схопила свою сумку, відчуваючи, як сльози безсилля застилають очі.

— Ми зустрінемося в суді, Бойко. Ти не отримаєш його. Тільки не Данила.

​Я вилетіла з кабінету, не чекаючи відповіді. Двері гучно грюкнули за моєю спиною.

​Біля ліфта я зупинилася, намагаючись вдихнути. Мене трусило. Усе, у що я вірила, зруйнувалося за одну хвилину. Моя власна сестра... як вона могла? Чому він? Чому Єгор?

​«Я не віддам його. Я піду до кінця».

​Я вискочила з будівлі, як ошпарена. Повітря на вулиці було гарячим і важким, воно забивало легені, не даючи зробити нормальний вдих. Я відійшла на кілька метрів від входу, дістала телефон і тремтячими пальцями почала викликати таксі. «Машина буде через 10 хвилин», — висвітилося на екрані.

​Десять хвилин. Десять хвилин, щоб не розвалитися на шматки прямо тут, на тротуарі.

​Я стояла, вчепившись у свою сумку, і дивилася в одну точку на асфальті. В голові набатом гупало: «Бойко — опікун. Бойко — опікун». Це звучить як поганий жарт, як сюрреалістичний кошмар. Моя Леся, моя розумна, обережна сестра... як вона могла довірити свою єдину дитину цій крижаній статуї в дорогому костюмі?