Розділ 6. Єва

​Ці дні в палаті здавалися вічністю. Я практично не спала, згорнувшись калачиком на незручному лікарняному кріслі поруч із ліжком Дані. Лікарі спочатку буркотіли, мовляв, «не належить», «порушення режиму», але я дивилася на них таким поглядом, що вони швидко відступали. Я запевнила їх, що документи на опікунство вже в роботі, що я його єдина родина. Брехала? Можливо. Бо бюрократична машина працює куди повільніше, ніж моє серце.

​Єдиний раз, коли я залишила Даню на медсестер — це був похорон.

​Того дня небо було сірим, наче вицвіла стара світлина. Я стояла біля двох трун, і світ навколо здавався нереальним. Чорні костюми, штучні квіти, запах сирої землі. Бойко теж був там. Я бачила його краєм ока — він стояв осторонь, непорушний, як статуя, в ідеально чорному пальті. Але мені було байдуже. В той момент для мене не існувало нікого, крім Лесі та Роми, які назавжди йшли в туман. Я хоронила частину своєї душі.

​Сьогодні ж сонце світило так яскраво, ніби й не було ніякої трагедії. Ми з Данею вийшли на прогулянку парком при лікарні. Це була наша маленька втеча з білих стін.

​— Єво, дивись, як я вмію! — Даня, наче маленький метеорит, носився по доріжці.

​Він перестрибував через тріщини на тротуарній плитці, намагаючись не наступати на «лаву». Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще кілька днів тому він був у центрі пекла. Діти... вони мають цю неймовірну здатність виживати психічно. Або він просто ще не зрозумів.

​— Обережно, Даню! Не розбий коліна, бо лікарі нас нікуди не відпустять, — гукнула я, намагаючись посміхнутися.

​— А ми скоро підемо додому? — він зупинився, важко дихаючи.

​Це питання щоразу било мене під дих.

— Скоро, маленький. Тітонька все владнає. Ти навіть не встигнеш злякатися.

​Я пообіцяла собі: він не потрапить до притулку. Жодної соціальної служби. Я знайду спосіб вивезти його звідси швидше, ніж вони оформлять свої папери.

​— Білка! — раптом вереснув Даня, тицяючи пальцем на старий каштан. — Єво, дивись! Лови її! Лови!

​Руденька бестія з пухнастим хвостом швидко перебиралася по гілках, розглядаючи нас із цікавістю.

— Я не зможу її впіймати, Даню. Вона занадто швидка.

​— Ну будь ласка! Я хочу її погладити! Вона така пухнаста! — він аж підстрибував від азарту. Його очі світилися — вперше за ці дні.

​Я присіла поруч із ним.

— Білок не можна ловити руками, вони лякаються. Їх треба задобрити. У тебе в кишені залишилися горішки, які ми купували в буфеті?

​Даня насупився. Він у нас хлопець хазяйновитий, ділитися своїми скарбами не дуже любив — характер у нього був ще той, кремінь. Але бажання доторкнутися до живої природи перемогло. Він повільно витягнув із кишені зім’яту упаковку з фундуком.

​— Тепер візьми кілька штук у долоню, — прошепотіла я, наче ми були на полюванні.

​Він зробив, як я сказала.

— Простягни руку до дерева і не ворушися. Треба чекати. Дуже тихо.

​Даня завмер. Він витягнув маленьку долоню з горішками в бік стовбура. Його губи були щільно стиснуті, він навіть дихати перестав від старання. Ми чекали хвилину, дві... Я вже думала, що білка втече, але вона була голодною.

​Вона спускалася обережно. Крок, зупинка, швидкий поворот голови. Ще крок.

Даня стояв як вкопаний. Я бачила, як напружені його плечі.

​І ось — блискавичний рух! Білка зіскочила на його долоню, маленькі лапки на секунду торкнулися його шкіри, вона вхопила горішок і вмить злетіла назад на дерево.

​— Ти бачила?! Єво, ти бачила?! — Даня обернувся до мене, сяючи від щастя. Його обличчя нарешті розгладилося, зникла та тінь напруги, яка переслідувала його після аварії. — Вона мене не злякалася! Вона така м’якенька!

​— Бачила, сонечку. Ти справжній приборкувач диких звірів, — я притягнула його до себе і поцілувала в маківку.

​— Клас! — він знову почав стрибати навколо дерева, намагаючись підманити білку ще раз.

​Я спостерігала за ним і на мить відчула, що все буде добре. Що ми впораємося. Я — Єва, він — Даня. Ми маленька фортеця.

​Але моє затишшя тривало недовго. На доріжці з’явилася постать чоловіка в строгому костюмі. Це був не Бойко. Це був літній чоловік із папкою під пахвою. Він прямував прямо до нас, і його вираз обличчя не обіцяв нічого хорошого.

​Мій шлунок стиснувся від поганого передчуття.

​— Єва Сергіївна? — запитав він, порівнявшись зі мною. — Я представник опікунської ради. Нам потрібно терміново поговорити про майбутнє Данила.

​Я міцніше стиснула руку Дані, який саме намагався витягти черговий горішок. Приємна прогулянка закінчилася. 

​Слова чоловіка впали на мене, як крижаний душ. Світ навколо завмер, тільки руда білка десь на дереві цокотіла, не розуміючи, що життя маленького хлопчика щойно дало тріщину.

​— Що ви сказали? — мій голос затремтів, я мимоволі притягнула Даню ближче до себе. 

​— Данило Юрченко зараз поїде з нами, — сухо сказав представник опікунської ради, поправляючи окуляри. — У супроводі соціального працівника дитину доставлять до розподільного центру.

​— Ви з глузду з’їхали?! — я закричала, не зважаючи на переляканий погляд Дані. — Я його рідна тітка! Я подаю документи на опіку!

​— Це чудово, пані, — він навіть не моргнув. — Коли ваші документи будуть готові, коли ми перевіримо ваші житлові умови, доходи та психологічний стан, ви зможете забрати дитину. А поки що процедура вимагає, щоб Данило перебував у державному закладі. Це закон.

​— Закон? — я відчула, як у мені закипає люта, некерована ненависть. — Закон каже забирати дитину в єдиної близької людини через тиждень після смерті батьків? Я не дозволю!

​Я сховала Даню за свою спину, загороджуючи його своїм тілом, наче щитом.

— Ви не торкнетеся його. Йдіть геть!

​— Пані, ви тільки гірше робите, — чоловік зітхнув, ніби я була настирливою мухою. — З головним лікарем усе погоджено. Данило вже виписаний. Тож, хлопчику, ходімо.

​Він зробив крок до нас і, проігнорувавши мій опір, різко вхопив Даню за руку.